Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

і Кнута, і Ксанку…

      Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо – про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.

      – А де дитина? – Гриць питав, та голосу свого не чув.

      – Німець його аж до огорожі закинув, – заплакали баби. – Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали – хто підійде, застрелять…

      До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі. А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.

      – Невже Ксанка задарма згинула… – штрикнуло у серці. Помовчав і додав: – І німець…

      Під ранок Степанчик затих.

      – Мабуть, помер… – гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.

      Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.

      – Невже Ксанка задарма згинула… І німець…

      Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:

      – І за німця того… Який мого Стьопку врятував…

      Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…

      – Чисто німець! – сказав хтось, наче тавро наклав.

      Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем. А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.

      У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев’язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп’ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?

      Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.

      Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло – сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.

      Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?

      Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.

      – Стьопка!