Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали – мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном – шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі б два віки працювати без упину, та все одно на такі розкоші не заробити. Усе – бабусине, царство їй небесне.

      Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.

      Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала її перед собою, чомусь усміхнулася й обережно зняла з коробки кришку.

      – Оце б мені щастя, якби не горе… – Язика прикусила і на ліжко – зирк: чи не розбудила донечку часом.

      На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.

      – А чого це ти, Марусю, очі треш? – Орися їй. – Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую – і все минеться…

      Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла – оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…

      – Чого це ти? – Орися їй знову. – Та ходи вже…

      Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено – на коробку відкриту, а там – розсипані червоні коралові намистинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки – так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

      До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася, а очей від намистинок відвести не може. Одним пальчиком до намистинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула – мовляв, не зникли, справжні-спражнісінькі!

      – Бабусине намисто, – мама їй. Та викладає намистинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. – Одного разу нитка розірвалася, вони й розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.

      Долонею грубою намистинки накрила. Маруся й собі – долоньку на намистинки поклала, прислухається. А мама далі веде:

      – Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі намистинки знайшла, а однієї – ніяк… А нині…

      Усміхнулася. З кишені знайдену намистинку дістала.

      – Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер – хай живе.

      І – намистинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав’язала.

      – Буде намисто. Бабуся казали – у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…

      Тільки намисто до шиї піднесла, а тут кури надворі як заметушаться. Орися намисто на столі лишила й до вікна:

      – Куди?! Ану кш! Пішли! Пішли…

      Від вікна та до дверей.

      – От кляті кури!

      Вискочила – грюк! Білий світ загасила. Оце тільки й лишилися в ньому – бідна кімнатка з вишуканим шкіряним диваном і дзеркальною шафою, мала Маруся біля столу, а на столі – диво з див, червоне, гладке, мов вовною довго поліроване, коралове намисто.

      Маруся закусила губку, озирнулася й обережно простягла до намиста руку. Торкнулася. Ні… Не зникло. До себе потягла. А важке ж! Обережно від