Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

      – Добре… Піду… – підвівся.

      Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

      – Я швидко…

      Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

      Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

      – Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

      – Одужає, – Маруся присіла поруч, притулилася до німця.

      – А як помре?… Мене ж тоді… в інтернат… від тебе…

      – Ні!

      З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.

      – Не руш… – прошепотіла, до вікна стала. – Мамо?

      До вікна підійшла заплакана Орися.

      – Грицько Барбуляк помер, – сказала.

      Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.

      – Я до Старостенка… – схлипнула Орися. – Повідомити… А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…

      – Не піду…

      Орися зиркнула на доньку здивовано.

      – Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…

      – Не піду, – прошепотіла вперто.

      – Та що з тобою, Марусю?! – розсердилася Орися. – Ану гайда мені до Чудихи!

      – Не піду! – відчайдушно вигукнула. – …Боюся!

      – Тьху на тебе! Боїться вона… – махнула рукою Орися і побігла з двору.

      Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам’янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…

      – А дай-но… – рукою до ґудзика на сорочині.

      Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале. Розстібнула. Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела – думає… Видихнула.

      – А дай-но… – затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.

      Напружився. Окуляри зняв – диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою – по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув – легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася, обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися – тягніть!