Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і…

      Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.

      – Марусю…

      Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись – світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.

      – Марусю… Чуєш?

      На чоловіка глянула.

      – Ось я… Твоя Маруся…

      Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:

      – А теє… чого простиня чиста? Мала б… – замовк.

      – Я чиста, то і простиня чиста, – та в очі йому допитливо: віриш?

      – Чекай… Не те кажеш… У тебе хтось…

      – Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?

      – Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! – і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!

      – Сам себе плутаєш, – вона йому.

      – Та як же…

      Підвелася на лікті, серйозна стала.

      – Давай повінчаємося, – попросила. – Богу поклястися – не закарлючку в сільраді поставити…

      – Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я – комуніст… Мене за це…

      Згасла, відвернулася. Він – з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап’ясток почервонів.

      – Кажи, бо вб’ю!

      – Твоя я.

      – Точно?

      – А ще з вищою освітою! – розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

      Злякався. Руку відпустив, цілує її.

      – Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю – правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся – прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

      – Твоя я… – відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. – Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

      – А що? Буває якось інакше? – вхопився за той сумнів, як за соломину.

      – Буває, – відрізала.

      Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

      – Я Льошку розумію! – розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

      – Сором би мали, – дратувалася горбоноса Тетянка. – Хіба їм ночі мало?

      – А онде! Пливуть наші риби! – радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п’ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.

      Глянули рокитнянці – точно! Від Марусиної хати чешуть молоді – Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.

      – Куди це вони? – захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!

      Льошка