Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.

      – Ну, ну… Потерпи вже. – Льошка Марусю обійняв. – Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.

      До німця нахилився.

      – Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! – Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.

      Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.

      – Давай, німець! Не чхай! – Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю – мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.

      Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.

      – Не знадобиться, – пробурмотів.

      Сів на ґанку. І знову закурив.

      «Помру я без неї, – подумав спокійно і гірко. – До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка – Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» – не розумів каліка.

      «Помру я без неї», – знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що – йому? Ночі.

      Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.

      – Німець… Це ти? – почув тихий шепіт від вікна.

      «Ну все! Задражнить!» – перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.

      – Привіт, Марусько, – буркнув, окуляри поправив. – А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи. У вас вишні величенькі, – замовк. – А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.

      – Звісно, ніч, – шепоче. – А вночі дівчину зірка зігріває…

      – Як це? – не зрозумів.

      – Лізь у вікно, – наказала.

      – Нащо? – перелякався.

      – Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…

      Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:

      – Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш – всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.

      – Та не гляну, – зашарівся.

      – Клянися!

      – Щоби мене на шматки розірвало!

      – Що це за клятва така дурна?!

      – Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.

      – Добре. Хай тебе розірве на шматки! – погодилася.

      – Та не розірве, – захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа.