Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.

      Є в мене сила тайників,

      Давно закопаних скарбів —

      Там треба буде дещо взяти.

ВЕЧІР[57]

      Невеличка чистенька кімната.

      М а р ґ а р и т а

      (заплітаючи і підв'язуючи коси)

      Щó б я дала, щоб хто сказав,

      Який то пан мене займав!

      Такий у нього пишний вид,

      Одразу знать вельможний рід —

      Це мов написано на чóлі,

      А то б не давав собі так волі.

      (Виходить).

      М е ф і с т о ф е л ь,   Ф а у с т.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Сюди, та тихше, ось сюди!

      Ф а у с т

      (постоявши хвилю мовчки)

      Тепер іди й надворі жди!

      М е ф і с т о ф е л ь

      (обнишпорив очима кімнату)

      В дівчат так чисто не завжди.

      (Виходить).

      Ф а у с т

      (оглядається кругом)

      Привіт оселі цій святій,

      Що мріє в зáстумі півтьми!

      Скропляючись в ясній росі надій,

      Кохання біль, у серці защеми!

      Який тут спокій і порядок,

      Яке довілля і звичáй!

      В цій бідноті – який достаток!

      В цій тісноті – який розкішний рай!

      (Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

      Прийми й мене, як за старих часів

      Приймав других, з утіхою й журбою.

      Як часто він, цей любий трон батьків,

      Обвішувавсь дрібною дітворою!

      І мила, може, тут, у зграї щебетух,

      За різдвяний удячна подарунок,

      Дідусику несла свій поцілунок.

      Я чую, дівчино, тут дух

      Хазяйновитости витає;

      Як мати, він тебе щодня навчає

      Стіл чепурно обрусом застелить,

      Узорчасто піском долівку притрусить.

      О мила рученько! Подбай,

      І ти з хатини зробиш рай.

      А тут!

      (Підіймає заслону ліжка).

               Мене пройма блаженний жах.

      Стояв би тут години цілі…

      Це ж тут природа в світлих снах

      Створила ангела у тілі;

      Вона тут спала, й наливалась

      У груди їй теплінь жива,

      Тут чисто й свято розвивалась

      Ясна подоба божества.

      А ти! Тебе що привело?

      Мене всього мов потрясло…

      Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

      Нужденний Фаусте! Ти ніби сам не свій.

      Чи тут незримим чаром віє?

      Я ж насолоди був запраг —

      I ось душа моя у сні любовнім мліє!

      Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

      Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

      То як свого блюзнірства ти б скупився:

      Одразу знічений, малий,

      До ніг упав би й розтопився.

      М е ф і с т о ф е л ь

      (увіходить)

      Скоріш! Іде вже господинька!

      Ф а у с т

      Ходім! І більше не прийду.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Дивись, яка важкенька скринька;

      Як

57

Написано 1775 р.