Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

що хоче настає.

      І не бере мене цікавість

      Спізнати той інакший світ,

      Чи є і там любов, ненависть,

      Чи є і там і верх, і спід.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Та, якщо так, тобі немає риску.

      Угодьмося. Лиш дай мені підписку,

      Я дам тобі таке, чого повік

      Іще не бачив чоловік.

      Ф а у с т

      Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

      Чи можеш ти стремління ті узнати,

      Що їх плекає дух людський?

      Є в тебе їжа – в ній нема поживи;

      Є в тебе злото – та воно рухливе,

      Із рук виприскує як стій;

      Покажеш гру – в ній виграть неможливо,

      Даси коханку – а вона, зрадлива,

      З моїх обіймів іншому морга;

      Є в тебе честь і слава дорога —

      Мов метеор, вона щезає;

      У тебе плід зеленим зогниває,

      А дерево лиш мить одну цвіте.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Така вимóга біса не злякає,

      Я можу дать тобі все те.

      Та, друже мій, колись і щось хороше

      Утішити в спокої прийде нас.

      Ф а у с т

      Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

      То буде мій останній час!

      Коли тобі, лукавче, вдасться

      Мене собою вдовольнить,

      Коли знайду в розкошах щастя, —

      Нехай загину я в ту мить!

      Ідем в заклад?

      М е ф і с т о ф е л ь

                     Ідем!

      Ф а у с т

                           Дай руку, переб'єм!

      Як буду змушений гукнути:

      «Спинися, мить! Прекрасна ти!» —

      Тоді закуй мене у пута,

      Тоді я рад на згубу йти.

      Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

      Тоді хай послух твій мине,

      Годинник стане, стрілку зронить,

      І безвік поглинé мене.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!

      Ф а у с т

      На це ти маєш всі права.

      Що я кажу – то не пусті слова.

      Як буде так – я раб тобі, злий душе,

      Тобі чи ще кому – байдуже.

      М е ф і с т о ф е л ь

      Сьогодні ж, пане докторе, в обід

      Я до своєї служби приступаю.

      Але – життям і смертю заклинаю —

      Розписку дай, щоб все було як слід.

      Ф а у с т

      Навіщо ця формальність дріб'язкова?

      Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?

      Тобі не вистачить хіба,

      Що слово дам несхибне, поки віку?

      Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,

      Мене ж затримає клятьба?

      Хоч, може, це й химера все —

      Але душа її приймає.

      Блаженний той, хто вірність в серці має,

      Він без жалю все в жертву їй несе.

      А звій пергамену, і підпис, і печатка

      Лякає всіх, як хижий василіск;

      Там слово мертве од початку,

      Там владу мають шкура й віск.

      Скажи ж мені, щó треба взяти:

      Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?

      Різець, перо