Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

світло лампи спалахне,

      В моїй душі, добром натхненній,

      Зринає видиво ясне.

      Думки стають чіткі і стислі,

      Надія лине в майбуття,

      І знову, знов я зношу мислі

      До потайних джерел життя.

      Та цить же, пуделю! Твоє завивання

      Не гармонує зі звуками тими,

      Що душу сповняють думками святими.

      Таж нам відоме людське глузування

      З високого всьóго,

      З того, що в ньому не тямлять нічого;

      Осміюють вони прекрасне все;

      І ти туди ж, за ними, псе!

      Та лихо мені! Я знову нудьгую,

      В душі задоволення більше не чую…

      Чом так швидко криниця висихає,

      А мене знов спрага змагає?

      Не раз таке було зі мною…

      Та з цим ще можна позмагатись:

      Нам треба вірою пройнятись,

      Премудрістю понадземною,

      Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

      Відкрию Нóвий Заповіт,

      Відкрию текст прадавній знову,

      Заглиблю в нього пильний зір

      І цей священний первотвір

      Перекладу на милу рідну мову.

      (Розгортає книгу і лаштується перекладати)

      Написано: «Було в почині   С л о в о!»[20]

      А може, переклав я зразу помилково?

      Зависоко так слово цінувать!

      Інакше треба зміркувать,

      Так внутрішнє чуття мені говорить.

      Написано: «Була в почині   М и с л ь!»

      Цей перший вірш як слід осмисль,

      Бо ще перо біди тобі натворить.

      Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

      А може, так: «Була в почині   С и л а!»

      Пишу – і сумнів душу огорнув:

      Я, мабуть, знову суті не збагнув…

      Та світ свінув – не зрадила надія,

      І я пишу: «Була в почині   Д і я!»

      Коли ти хочеш тут сидіти,

      Пуделю, то годі вити

      І скавуліти!

      Мені в роботі заважаєш,

      Господаря так зневажаєш!

      Хоч мені з кімнати

      Прийдеться тікати,

      Хоч гостю покажу поріг:

      Біжи туди, звідкіль прибіг!

      Та що це? Що я бачу?

      Чи я притомність трачу?

      Чи це не сон, чи не мара?

      Собаку щось мов розпира —

      Росте, росте, як та гора,

      Втрачає подобу собачу!

      Так ось кого я пригостив!

      Немов страшенний бегемот,

      Він блимнув оком, роззявив рот.

      Ну що ж! Бог милостúв!

      Пекельне кодло розженем

      Ми Соломоновим ключем[21].

      Д у х и

      (в коридорі)

      Одного уже зловили —

      Обережно, браття миле!

      Як в капкан хитрий лис,

      Втрапив в пастку хижий біс.

      Тільки глядіть!

      Підлетіть та заграйте,

      Все змішайте

      І звільніть його, звільніть!

      Якщо ми зможем —

      Йому поможем;

      Він нашій породі

      Теж стане в пригоді.

      Ф а у с т

      Я звіра чарами зв'яжу,

      Замову Чотирьох скажу[22]:

      Саламандро,

20

«Було в почині Слово!» – Початок євангелія від Іоанна, що викликав багато різних тлумачень у теології та ідеалістичній філософії. Многозначне грецьке «логос» сприймалось більшістю коментаторів як божественний розум, що виражає себе в своїх творіннях. Варіанти перекладів, що їх перебирає Фауст («мисль», «сила», «дія»), пропонувались, між іншим, сучасником і другом юнацьких днів Ґете, поетом, істориком і філософом-ідеалістом Гердером.

21

Пекельне кодло розженем / Ми Соломоновим ключем. – Соломонів ключ (лат. Clavicula Salomonis) – стародавня єврейська книга заклинань елементарних духів, що перевидавалась аж до XVIII ст.

22

Я звіра чарами зв'яжу, / Замову Чотирьох скажу… – За стародавніми віруваннями, світ складається з чотирьох елементів-стихій: вогонь, земля, вода і повітря. Кожна з стихій має своїх елементарних духів. Саламандра – земноводне з вогненними плямами, символ духа вогню; Ундіна – дух води (лат. unda – хвиля); Сільфіда, або Сільф (грецьк. «міль») – дух повітря; Кобольд, або лат. Incubus – дух землі.