Тьма і проліски. Андрій Процайло

Провідчувала. Перед страхом збідніти поступається навіть страх померти. Уявляєш?

      – Не уявляю.

      – Бо ти бідна, як церковна миша, як ти можеш уявити!

      – А ти Рокфеллер!

      Оля зіжмакала в колобка кухонного рушника і запустила ним у Галю. Та його зловила і сховала під ковдру, наче улюблену ляльку.

      – Висновок: я не розумію, в чому сенс життя, – сказала Галя. Виглядала розчарованою. Шукала-шукала, а прийшла до того, над чим уже людство товчеться віками. Але що Галі до людства? Вона мала голу проблему вже, перед собою, свою! Їй треба було сенсу свого життя – ось так!

      – Я тобі поясню, – сказала Оля. – Відкрию секрет, але спершу…

      – Можна без «але»?

      – Не можна. Бо мене пече чайник. Віддай рушник.

      Галя віддала. Тільки в Олю він летів не колобком, а змійкою. Палюшком, якщо кухонної термінології дотримуватись.

      Подружка зайшла в кімнату з двома чаями. Галя всілася на ліжку за свою половинку столу, а Оля – за свою. Посередині, на кордоні, рівномірно захоплюючи чужі території, стояла тарілка з печивом «До кави». Галя забула про яблучну дієту і накинулась на печиво – навіщо їй фігура, коли вона не бачить, як її з «сенсом» застосувати?

      – Я не зрозуміла, – почала Оля, натякаючи на закінчення яблучної дієти. – Що, з твоїм волейболістом уже все?

      – По-перше, не з моїм, а по-друге, що означає «все»?

      – Каюк? Пройшла любов, засохли огірки?

      – Пішла в баню!

      – Ну, а якщо до слів не чіплятись, я правильно мислю? Ви вже не «пара-пара, Гриць-Варвара»?

      Галя пирхнула.

      – Правильно мислиш. Я його покинула, бо він заграє до рудої Юльки з культосвітнього! Ну, ти її бачила – така противна лисиця, вона в перерві між матчами цими кольоровими віниками махає і вигинається! Уявляєш, я – граю, а вона махає! В мене ноги – як струни, в неї – половина моїх, і то вигнуті. А він на неї запав! Чому?

      – Бо сенсу життя нема! – випалила Оля. – Затям собі раз і назавжди – і матимеш спокій.

      – А що є?

      – Сенсики.

      – Смієшся з мене, так?

      – Ні. От дивися, що я думаю. Мій тато, наприклад. Йому десь сенс життя. Мій, мамин, сусідів. І навіть сенс життя Бога його не цікавить. Він має свій сенсик, який полягає в тому, щоб керувати. Йому дай у сто разів більше грошей і скажи: «Сиди сам у кабінеті, працюй», – він не буде. Він радше за копійки гаруватиме, але щоб мати можливість когось повчати, нудити: «І те не так, і це не те», – ну, ти розумієш…

      – Може, він енергетичний вампір?

      – Та який там вампір? Хлоп із села. З тяжким дитинством! У нього всі в родині пили, а він заприсягнувся стати зразковим господарем, щоб довести всім! А хто такі «всі»? «Всі» – то ніхто. Терплять рідні. Я, мама, тепер ще маємо малого. Гордієм названого. На старість безхмарну змайстрованого, щоб було кому горня води подати, коли мене чорти в невістки занесуть… Я собі можу тільки уявити, як батько братика, коли той підросте, дістане своїми сенсиками!

      – Боже милий!

      – Мені теж малого шкода!

      – Та ні, я про себе! – вигукнула Галя і накинулася на