Тьма і проліски. Андрій Процайло

скоро зітре всі прийняті норми «нормальності», і у світі запанує безлад. Кожен думатиме лиш про те, як дати собі раду з власною головою. А решта – дурниці. Дріб’язок.

      – Пригальмуй!

      Таксі зупинилося біля ресторану «Забаганка». Одразу ж до машини підійшла дівчина і зазирнула в салон. У заздалегідь прочинене Яною вікно.

      – А, це ти! – скривилася краля. – Привіт! Думала, клієнт. Запізнюється, кнур. Допиває, певно. Боже, як мене ці п’яні морди дратують! В мене скоро на них алергія буде…

      – Ти вважай, Насте, щоб на щось інше не мала алергії! – невдало пожартувала із заднього сидіння Оксана.

      – О, і ти тут! Аякже, солодка парочка! Вітаю! – зазирнула назад. – Та увімкни світло, хай подивлюся, хто там! – гавкнула до таксиста. Яна кивнула, що можна. Таксист увімкнув.

      – Новенька?

      – Так.

      Під’їхала якась іномарка і божевільно засигналила у спину таксі.

      – Мій, певно, – сказала краля. – Нетерплячка кнура вхопила… А чим я так раптом заслужила на вашу увагу, якщо не секрет?

      – Посвячуємо новеньку у хвойди. Гулянка буде.

      – Як бачите, не можу.

      З усіх вікон іномарки визирали п’яні колобки. Рум’янощокі й лисі.

      – Може, плюнеш і зав’яжеш? – запитала Яна. – Поки ще місце не зайняте.

      – Пізно, дівчата…

      – Кожної миті можна почати нове життя, – це Оксана втрутилась.

      Краля закивала. З порожнім виглядом самотньої бабусі, яку гризуть гріхи молодості.

      – Це ви їй скажіть! – зиркнула на Олю і, вишиваючи стегнами, під схвальні вигуки колобків, попливла до машини.

      Дверці – лясь! – і водій, Яна й Оксана витріщилися на Олю. В її очах був жах і… свобода.

      Вечір насупив брови, потер лоба. «Такого поєднання не може бути! Апріорі! Жах і свобода несумісні!» – подумав (вечір закінчив філософський факультет Небесного університету, тож міг собі дозволити такий емоційний подив).

      – Але є! – заперечила йому ніч, що саме вийшла на зміну. – Є! – повторила, не приховуючи спантеличення.

      Вечір відкрив журнал інцидентів. Від руки написав: «Зміна минула успішно. Інцидентів не зафіксовано». Поставив підпис. Колеги журнал інцидентів жартома називали старосвітським. Бо хто пише від руки в час передових комп’ютерних технологій? Погортав журнал. День у день – одне й те саме: «Інцидентів не зафіксовано». «І що з того, що вони були? – вигукнув вечір. – Їх же не зафіксовано!»

      – Не бунтуй, – усміхнулася ніч. Поплескала вечора по плечу. – Таке життя. Не записано – отже, не існує. Бо нікому не треба клопоту на свою голову задля зцілення чужого головного болю. Я не дуже туманно висловилась?

      – Чіткіше не буває! – вечір глянув на годинник, присів за комп’ютер. Згідно з робочими інструкціями, він має написати звіт за півгодини до закінчення зміни. Але піти з роботи рівно опівночі. Якщо все спокійно. Бо рівно опівночі ніч своїм підписом перебере відповідальність на себе. Порядки, порядки, хто вас придумав?

      На