Тьма і проліски. Андрій Процайло

але чоловіка відпускати не хотіли, бо «ким би він там вам, пані, не був, а він – злочинець, жінку, наче грушу, товкти негоже. Ви подивіться, дорогенька, в дзеркало, які у вас ліхтарі під очима. Фіолетовий глянс! Отож звільнити – не вийде, сам винен, бити треба так, щоб не було слідів…»

      Пані Стефа схлипувала, плакала, потім ревла, плавно переходячи до голосіння. Розуміла, циркачка, що чоловік рано чи пізно з каземату вийде, і не знати, в якому настрої… Тому чекала у відділку. На зміни. Адже мала досвід, який підтверджував тезу, що життя мінливе, все тече, протікає і зникає, а добрі люди не мають права перевестися, бо інакше Богові буде біда… І таки-так, світ не без добрих людей, знаходився чуйний міліціонер, шепотів, що взагалі-то він може посприяти вирішенню цієї катастрофічно жахливої проблеми, але для цього треба хутко, поки начальство не звалилося з неба, як чорт в уніформі, зганяти на таксі додому і привезти стільки, скільки написано в пачці сигарет, якщо її відкрити.

      Пані Стефа з розумінням кивала і, як курець зі стажем, конфісковувала пачку з казенного столу і летіла додому – прокльонами дякуючи рідній міліції. І присягалася собі тримати язик за зубами навіть на суді Господньому. Брала гроші із сокровенних запасів «на чорний день» (чоловік не мав знати, що вона за його свободу платила, бо заробила би ще й за розбазарювання сімейного бюджету), вирішувала питання Миколиної свободи, два дні бігала біля нього, як біля збитого яйця, а на третій їй обридало, і вона, знервована і в розпачі, вдаряла руками об поли і кричала:

      – Зроби щось із тими дверима, бо вони мене в могилу зведуть!

      Микола брав викрутку і молоток – інцидент було вичерпано. Мирний період починався з ремонту дверей. Ох, нема коханого Миколюсика, нудьга! На небі, дорогенький, Бога розважає!

      Спогади, спогади, які ви солодкі, коли вас перебирати в доброму гуморі, і коли ви не на власній шкурі вирощені, а на чужій…

      Гілки дерев у світлі автомобільних фар здавалися павутинням, а сніжок кружляв, наче дух спускав. Кволо і без ентузіазму.

      – До кого? – гавкнула хазяйка.

      Таксист, видко, з гумором дружив. І не дуже жалував жіночу цікавість, приперчену літами і нервозністю.

      – До пса глухого, – зареготав. Хазяйчиному собацюрі Боксові такі жарти не сподобалися, він загарчав, аж піною обслинився.

      Оля сховалася за тополю, що, наче самотня баба-яга, пильнувала ріг каламутної, мов болото, вулиці. Хотіла зачекати, поки таксі вступиться з-під хвіртки, а за ним і господиня в хату подасться. Чому цікавість перемагає тепло і затишок, га? Вітер навколо тополі аркана завів, розбігався гульвіса проти ночі, свистів у дівочих вушках, як соловей-розбійник, обціловував холодом…

      Та ну її до біса, ту конспірацію! Через стару з порохнявим мозком вона буде тутечки мерзнути, роль ступи для тополі-яги виконуючи?! Розправила крильця, струснула голівкою, попливла до хвіртки гордо, як чайка козацька після вдалого походу, хоча трофеїв Оля ниньки й не мала. Хіба один – досвід називається.