Тьма і проліски. Андрій Процайло

ліхтар був зі старих запасів, з тих щасливих молодих років, коли поїзд пирхав, як лошак, розвозячи по всенькій країні молодість, силу і красу.

      – Бокс, фу! – скомандувала.

      Псюра, видко, був солідарний з хазяйкою, що біля груші сказала «фу». Та не одне, а цілих два. Тому й гарчав. Господиня посвітила на полонянок. Одна була рожева, друга – блакитна.

      – Мати Божа! – вирвалось у старої. – Чого треба? – запитала.

      – М-ми щедрувати йшли… – сказала блакитна голова. Рожева закивала, що так, правда.

      – Точно! Клоуни! А колись так не наряджалися… Куди світ котиться? – господиня схопила Бокса за гриву і потягнула до буди. Він зробив два кроки і застряг.

      – Дайте йому ковбаси! – порадила Оля.

      – Іще чого! – обурилась пані Стефа.

      – То тягніть!

      Пані Стефа тикнула пальцем у кольорових полонянок, що посміливішали, але грушу-фортецю покидати не спішили.

      – До кого ви йшли щедрувати?

      – До Олі.

      – Аякже…

      Оля зникла у своїй конурці. Вийшла з добрим куснем Галиної копченої ковбаси.

      – Пішли, Боксе, – сказала. – Защедрую тобі трохи. Заслужив ти, братику, жити по-новому. «Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски, ще того мало – дайте і сала, а як донесу, дайте й ковбасу». Ну як? – зазирнула шалапутна Оля в очі хитрому собацюрі. – Годиться? – Бокс завиляв хвостом. Книжки пишуть, що так пси радіють. Є версії, за якими вони навіть сміються хвостом, бо на писку усмішка їм не вдається. Вишкіритись виходить, а усміхнутися – ні. На те вони й собаки, щоб бути такими унікальними сміхунами. Зате люди либляться вздовж, упоперек, діагоналями, ромбами і кругами, словом, по-всякому, до ладу й не до ладу, зовсім не переймаючись при цьому, чи їм справді радісно. Певно, з часом Бог удосконалить людину і відновить їй хвоста, бо як інакше дізнатися, лицемірить вона чи ні? І дівчатам-щедрувальницям було б легше. Не трусилися б зараз під грушею в подертих джинсах, брудних платтячках, з дурнуватими усмішками, а висіли б собі он на тій гілляці, що до вікна зазирає, за хвостики свої причеплені, й щедрували б господарям на щастя і собі на радість.

      Господиня спочатку хотіла за паркан зламаний завестися, прочухана виписати, як тим, хто йшов щедрувати, так і тій, що мала їх прийняти, та коли побачила пошматований одяг щедрувальниць, то всміхнулася винувато, згадала, що щось там у неї в духовці горить – і зникла. Бо хоч дівчата й проникли у її приватну власність, але пообдирав їх її приватний пес. Тож могли бути проблеми, а дільничний їхній такий гад, що без хабара не вступиться. Якщо на собаці не вийде нагріти, то візьме своє на незареєстрованих квартирантках. Бо ж пані Стефа все-таки бізнесмен!

      Отакі-то палахкотливі, як зірки, вечори українські в ніч на Старий Новий рік! Якесь собі подвір’ячко із шістьма душками, двоє з яких тимчасові, двоє взагалі випадкові, одна постійна і пес! А стільки емоцій! Цілий світ просто! А вражень? Хоч бери та пиши книжку про той вечір, бо немає в Божому замислі нічого випадкового!

      Немає! Принаймні для пані Стефи, бо вона