Тьма і проліски. Андрій Процайло

віншувань заліпити. Оля відчула себе приниженою, як у першому класі, коли не стрималась і в колготки напісяла. Вчителька вперто не помічала її піднятої ручки, а коли вже було пізно, то ще й нагримала на малу, мовляв, чом не сказала, що в туалет хочеш, така доросла, і в колготки дзюрити, ая-яй! Дітваки-однокласники наче подуріли, реготали з Олі й тицяли в неї пальцями. Забули оленята, як телятками були… Оля тиждень до школи не ходила – хотіла схитрувати, що їй зле, але захворіла насправді. Певно, з розпачу. Не кашляла, не шмаркала, горло не боліло, а температура сорок висіла на ній, як бурулька, і не сходила. Коли нарешті мама збагнула, що дитина гарячкує з відчаю, і пояснила, що життя штука непередбачувана, що навіть директор школи, коли його в кабінеті закрити, у штани напустить, Оля стала помалу оклигувати. А потім, скільки в школі вчилася, коли бачила директора, то їй здавалося, що він до туалету хоче. Що ось-ось не стримається і зі штанини калюжа виросте. На випускному, коли директор трохи «мінералки» випив, запитав Олю, чому вона постійно з нього підсміюється. На що дівчина збрехала, що не підсміюється, Боже збав, а радіє, що в них такий гарний керівник. Директор школи, за всіма правилами жанру, не забув наголосити Олиним батькам, що ладну дитину виростили. Спільними зі школою зусиллями. Мама закивала, і тато погодився, зиркнувши спідлоба, підозрюючи, що, мабуть, «сильні» бульки в тієї мінералки, коли такий скиглій-скупендра, як директор, добре слово сказав… Оля не хотіла чути насмішки від новоявлених подружок Яни й Оксани, тому щосили намагалася вдати з себе ангелятка і попросила:

      – Ну будь ласка…

      – Я тобі зараз дам «будь ласка»! Купуй молоко з льодяником або пензлюй геть! Дурочка малолітня! І так клепок у тій делікатній голівці жменька, вона їх іще труїть спиртами і димами!

      Дівчина вийшла з магазину спантеличена.

      – А де «радість»? – здивувалася Яна.

      – Ой, ти забула в магазині випивку! – іронізувала Оксана. – Вернися, забери, чуєш?

      Оля стала навпроти подружок. Тицьнула по черзі вказівним пальчиком дівчатам між груденята, сказала:

      – Ти і ти. Обидві! – додала з притиском. – Пішли в п… пень! – і ракетою погнала від них.

      Чалапала, мов у тумані. Сучки, вирішили з неї поглузувати. Нічого. Вона живуча, татову клітку витримала, то з власною свободою вже напевне якось собі раду дасть. Усе – досвід. Як каже історик, негативний досвід, якщо його сприймати розумом, а не емоціями, – це додатковий камінь у фундамент успіху. Так. Точно. Проблем нема. Єдина заковика – викладач не зізнався, що таке успіх. Певно, сам не знає. Бо люди зазвичай балакають про те, чого їм бракує. Оля перемкнулася на історика – і враз світ перемінився. Став іншим. «Подружки», наче за помахом чарівної палички, зникли, і їх Котигорошко булавою своєю загатив, мов два цвяхи, у потрісканий, наче мозок, тротуар. Був би історик трохи молодший – можна було би з ним спілкуватися. Йому, мабуть, жінки бракує. Любові. Душевної. Хоча він і схожий на хтивого слимака, але пахне гарно. Оля вже давно помітила, що оцінює людей не за словами і вчинками, а за запахом. Історик пахнув надійністю. Дружбою. Але був старий пень, як на Олю, тож мусив шукати собі друзів серед