Тьма і проліски. Андрій Процайло

дівчину. Оля кивнула і показала пані Стефі великого пальця. І подумала, що хазяйка не така вже й зла відьма. Відьма – так. Але не зла. І не чорта лисого, а чортика акуратно підстриженого має. Такого, з яким іще можна домовлятися. А пані Стефа, у свою чергу, подумала, що ця потенційна хвойда – доволі симпатичне гаденя, якщо з ним по один бік хвіртки, тобто барикад, стояти…

      – З мене домашнє вино! – пообіцяла Оля господині, ввічливо відпихаючи її від вузької стежки з поручнями, що вела до прибудованої конурки, бо пані Стефа любила поговорити.

      – Ловлю на слові!

      – Можете не мучитися, я й так знаю, що ви свого не попустите. Біжу, змерзла.

      Пані Стефа, голосно регочучи, зайшла до хати, гепнула за собою двері – об’єкт давніх скандалів, коли кортіло чоловікові дошкулити. Бо двері взимку розбухали і насилу зачинялися, а влітку зсихалися й викручувалися, як рахіти. Ниньки господиня тугого входження дверей у раму не зауважила, бо її трудяга-мозок інтенсивно працював над розгадкою поведінки дівчини-квартирантки: що в ній змінилося і чому? Досі ще не бачила зубріїв із задатками шльондр. Як правило, вони несумісні. Ця мала нагадувала їй чортика, що хоче літати на ангельських крилах. Не вийде. Пані Стефа знала те по собі. Треба визначатися. Або ти служиш, що неприємно, або тобі служать, що егоїстично. Так, або ти робиш приємно, або тобі роблять приємно.

      Ну чому, чому не виходить зробити так, щоб воно поєднувалось? Щоб гармоніювало, як по телевізору розказують? Якщо чесно, вони вже з тією гармонією задовбали! Сидять невротики, кричать, шкіряться, сіпаються, гармонію відстоюючи! Та коли з такою злагодою, як у них, то вже краще бути… як воно там по-мудрому? Ага, дисгармонійним. Пані Стефа замолоду трохи провідницею попрацювала, мудрих людей наслухалася. Ну, й дурнів теж, але зараз не про те… Аж поки якась вареха чоловікові дурниць не начерпала і він її звідти не забрав. Став, груди випнув, як півень, гребеня розпустив і сказав: «Або я, або вагон». Отаке життя… І тепер не знати, що краще було би: чи чоловік із періодичними заскоками, чи «рушив потяг в далеку дорогу…».

      Г

      Епізод про вільного пса, або Філософія від Галі

      Оля зупинилася біля пса, почухала йому шию, а потім відчепила нашийник – хай побігає в ніч перед Старим Новим роком, відчує свободу. А за це, може, їй собачий бог щось файне навіншує! А що? Треба шукати собі партнерів усюди і якомога більше, може, згодяться коли… Життя тільки починається… А світ такий космічний – не знати, куди доля занесе.

      Галя лежала в ліжку під пуховою ковдрою, вчила історію й хрумала яблука. Вичитала в Інтернеті, що яблучна дієта – запорука успіху. Фігура, м’язи, мозок – усьому допомагає. До того ж дешево і сердито. Кілограм яблук з’їдаєш – і вже котлетка не так смачно пахне. Галя подивилася на Олю, оцінила її фіолетового носика і мовила:

      – Не розумію, хоч убий мене: ну маєш ти десять бочок золота. Навіщо йти на війну вмирати, щоб мати їх одинадцять? Га?

      Оля про таке ніколи не думала. Воюють, значить, треба. Але й справді: навіщо йти на смертельний ризик, коли все маєш?

      – Не