Тьма і проліски. Андрій Процайло

Оля якраз грибочки несла. З цибулькою, хай Бог боронить забути.

      – Та ось… – кивнула мама на стежку.

      Нетерплячі сусіди підтягувались городами – так швидше. Бо ніхто так не гостить, як Степан Вередун. Не проґавити!

      Дівча глипнуло на дорогу – і заклякло. Ледь грибів не випустило з рук. На хвіртці повисла поштарка. Махала листом.

      Оля поставила грибочки на стіл – і погнала до хвіртки. Не дихала. Груденята стиснули лещата вироку і не впускали кисню – ні туди, ні звідти. Не привітавшись із листоношею, тремтячими руками розірвала листа, розгорнула і побачила: «Вас зараховано…». Цього було достатньо, щоб від радості зомліти. Коли прийшла до тями, то сиділа на лавці під хатою, а перед нею стояла сяюча, як Діва Марія, мама з горнятком холодної води. Не хвилювалася, а раділа. І виглядала молодшою років на двадцять.

      Гості вже обговорювали сучасну освіту. Хвалили батька, що виростив таку мудру дитину, казали, що пора в школі старих учительок-ропух змінювати на молодь, бо за молоддю майбутнє. Адже тільки тоді Україна зміниться, коли чиста, мов сльоза, юнь прийде до влади. І почне сіяти в родючі дитячі голови вільні, не рабські знання – це і є влада. Тато, може, вперше за своє життя запишався Олею. А ще він видавався загадковим. І на маму дивився якось по-особливому: не як на прислугу, а як на жінку. Навіть одного разу, коли закінчилися квашені помідори, пішов у погріб і набрав. Сам!

      «Чудасія! – подумала Оля. – Невже тато такий радий, що я вступила у коледж?» – не вірила.

      Під вечір сад гудів, як вулик у годину пік. Людей насунуло купа – і прошених, і непрошених. Сусід Микола грав на баяні. Він колись закінчував культосвітнє училище, згодом туди ж доньку відправив – на бібліотекаря вчитися, бо з музикою вона не дружила. А вона, замість граніт науки гризти, заміж вискочила. До самого Львова, щасливиця! Після танців була кава з маминим фірмовим яблучним пирогом – тато сучасних тортів не визнавав.

      На день народження батько дозволяв собі випити вина. Трішки. Але від того говорив багато. Коли наповнили келихи, батько взяв слово. Традиційно подякував гостям, що прийшли, не погордували. Залишили справи господарські в таку важливу для хазяйства пору. А під кінець видав:

      – А тепер я хочу вам, дорогі мої гості, признатися… – затихли всі. Навіть ті, хто вже не слухав нікого, бо не чув, перебравши хмільних гостинців. – Нині в моєму житті важливий день. Три в одному, як каже телевізор. Перше – мій день народження. День, що старить, але й дає можливість побачити те, що надбав за прожитий час. – Гості закивали. Таки-так, день народження – як жнива. Всі погоджувались. – Друге – моя донечка вступила на вчительку, слава Богу. Бо не секрет, що вона не до роботи. Принаймні я, як міг, до господарства її заохочував. Я радий, що за якийсь кусник хліба вона зачепилася. Хоча… це тільки початок. Наука – теж робота. Ти в курсі? – звернувся до Олі. Дівча закивало і запишалося татком. Не такий він уже й монстр, виявляється. – І третє, найважливіше і найщасливіше: я стану татом. – Стало чутно, як бринять комарі. – Так-так, стану молодим татом…

      Очі гостей повернулися на матір.

      – А