Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

я дуже хочу кохатися з тобою, дуже-дуже.

      – Чому?

      – Бо я тебе кохаю, звісно ж.

      – Ти справді кохаєш мене?

      – Хіба ти цього не знаєш?

      – Ти мені ніколи цього не говорив.

      – Мабуть, тому, що я ніколи не насмілювався.

      – Чому це?

      – Я не хотів тебе сердити.

      – Як я могла сердитися через те, що ти мене кохаєш?

      – Ну, я гадав, ти можеш подумати, що я зухвалий.

      – Добре, вважатимемо, що це сказано, і, як бачиш, я не сердита.

      Рафо схилив голову і знову поцілував дівчину.

      – Лише уяви, Рафо, хоча ти й кохаєш мене, ти зрештою можеш одружитися з кимось іншим і кохатися з нею. Це ж стосується і мене, звичайно.

      – Сельво, неможливо змінити свою долю.

      – Хіба?

      Схиливши голову, щоб утретє поцілувати Сельву, Рафо раптом зрозумів, що передає кермо влади над своєю долею в її руки. Решту дня вони провели у цій темній кімнаті, поки не прийшов час приєднатися до Сабіхи. Він не зумів набратися сміливості, щоб знову поцілувати Сельву. Дівчина ані заохочувала його, ані перешкоджала. Зі свого боку, він не міг вирішити, чи матимуть його знаки уваги негативні наслідки. Його розум і почуття були в сум’ятті. У нього було бажання розпустити її довге світле волосся по стрункому тілу, що, як він припускав, було гладеньке, мов оксамит, і біле, наче сніг. Але зрештою йому довелося задовольнитися продовженням бесіди, яку вела Сельва.

      Коли годинник пробив шосту, сповістивши, що час іти, дівчина піднялася, повернулася до дверей і вийшла з кімнати, не обмінявшись із ним іще одним поцілунком. Тримаючись за руки, вони йшли вниз мармуровими сходами будинку на вузькі вулиці Пери. Зі станції Тюнель до Каракой вони їхали на метро. Там біля пристані зустріли Сабіху, і двоє сестер сіли на пором до Принцевих островів.

      – І що ви сьогодні робили? – запитала Сабіха.

      Рафо збирався відповісти, але Сельва його перебила. – Ми ходили додому до Рафо, – відповіла вона.

      – Що? Там хтось був? – здивовано запитала старша сестра.

      – Ні.

      – І чим ви там займалися?

      – Чим ти займаєшся, коли сидиш удома? Ми розмовляли.

      – Сили небесні, ви двоє ніколи не перестаєте розмовляти. Ви могли піти в кіно.

      – У нас ніколи не закінчуються теми для розмов, – сказала Сельва перед тим, як повернутися до Рафо і поцілувати його у щоку на прощання. Юнак відчув трепет, наче струм пройшов від його щоки просто в серце. Це було щось зовсім відмінне від того, що він відчував, коли поцілував Сельву в губи. Так наче вона турбувалася про нього; вона публічно визнавала їхні стосунки. Йдучи на автобусну зупинку в Тараб’ю, Рафо відчував до неї незрозумілу теплоту. Він почувався гордим! «Всемилостивий Боже, вона мене кохає! – подумки сказав він собі. – Мамо, мамо, Сельва мене кохає!»

      Ракела, мама Рафо, не була в такому захваті, як тоді, коли його вперше запросили в будинок Фазіля Решата-паші. У той час вона почувалася гордою, що один із її синів подружився з дівчиною