Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

опустив валізу, і швейцар, сповнений гідності, покликав коридорного.

      Щойно коридорний поклав валізу на візок, пролунав страшний удар, і Тарік упав долілиць. Раптом почалася справжня судна година. Звідусіль чувся дзенькіт розбитих вікон і пронизливі людські крики про допомогу. Тарік підняв голову і побачив коридорного, що лежав поруч.

      – Ти в порядку? – запитав він.

      Хлопець повернув голову і подивився на нього сторопіло. Слиз на його верхній губі нагадував масні вуса.

      – Де ми, в біса, є? Мертві чи живі?

      – Ми не мертві, хлопче. Ми лежимо при вході в готель.

      – Я не вірю, сер.

      – Неподалік вибухнула бомба, – пояснив Тарік, силкуючись піднятися. Він сильно поранив коліна, і йому було важко випрямитися. Усе довкола було огорнуте хмарою диму та пилу. Інші люди довкола них, що також потрапили під вибух, вибиралися з-під сходів чи дверних проходів і випрямлялися. Короткий період тиші, який перервало зболене скавуління собаки, закінчився ґвалтом Судного Дня: діти почали плакати, чоловіки та жінки кликали на допомогу, поліція та охоронці дули в свистки, завивали автомобільні сирени… Тарік нарешті встав, у його волоссі застрягло скло, а одяг був брудний. Коридорний все ще лежав долілиць.

      Тарік намагався його підняти:

      – Ну ж бо, хлопче, спробуй устати.

      Юнак сів, але його й досі помітно трусило. Коли Тарік зрозумів, що не зможе його підняти, то опустився навколішки перед ним і ляснув по обличчю. Хлопець почав плакати.

      Тепер люди в паніці виходили через вестибюль готелю. Тарік озирнувся за своєю валізою, і побачив перекинутий візок через дорогу. Він пробрався через охоплений панікою натовп до валізи. Люди бігли в усіх напрямках, намагаючись дізнатися, що сталося, звідусіль долинали звуки сирен.

      Коли він повернувся з візком та валізою, кори дорний став на ноги, але шоковано розглядався довкола.

      – Тепер ти в порядку? Глянь, я привіз візок. Ходімо, повертайся до праці.

      – Це була бомба, сер?

      – Так, боюся, що так.

      – Де?

      – Насправді я не знаю, та скоро дізнаємось. Мабуть, десь близько.

      – Хтось загинув?

      – Цього я теж не знаю.

      Тарік повів хлопця у вестибюль. Обидва намагалися не наступати на шматки битого скла. Там вони виявили повний хаос, але не портьє. Декілька гостей обробляли свої рани незаймано білими хустинками. Тарік роззирнувся. Що йому тепер робити? Саме тоді помітив, що його штани подерті на колінах. «Чорт!» – пробурмотів він. Новий костюм зіпсовано.

      Він вирішив піднятися і просто знайти вільну кімнату. Пішов коридором, по черзі смикаючи усі двері. Три перші номери були замкнені, четвертий – відчинено, але там були порозкидані чиїсь речі, а ліжка не застелені. Він спробував інші двері, з протилежного боку. На щастя, цей номер був вільний. Ліжка застелені, а буфет порож ній. Тарік зачинив двері, відкрив на ліжку валізу і витягнув старий сірий костюм. У ванній він повибирав усе скло зі