Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

два роки. У мене більше немає сил… Я не можу продовжувати тікати.

      Рафо вдавав, що не помічає мокрої плями на штанях чоловіка.

      – Дайте мені снодійні таблетки!

      – Я не можу продати їх без рецепта, – сказав Бенуа. – Візьміть його у свого лікаря.

      – Я не маю лікаря. Він виїхав. Ті, що були розумні й молоді, виїхали. Залишився мотлох: ми не впоралися. Чому б тобі не бути добрим хлопцем і не дати мені снодійних таблеток?

      Рафо взяв дві таблетки з коробки і передав чоловікові.

      – Цього буде достатньо на сьогодні. Вам слід добре виспатися, – сказав він, відмовляючись прийняти плату.

      Старий піднявся, поклав дві таблетки в кишеню і, похитуючись, вийшов. Він одразу повернувся і здавався дуже спантеличеним.

      – Джентльмени, де я зараз? Гадаю, я не впізнаю цей район. Я впевнений, що відвідував друга в лікарні на тій площі, але не знаю дороги. Поблизу є автобусна зупинка?

      Бенуа вийшов із ним на вулицю.

      – Дозвольте, я покажу вам дорогу.

      Коли він повернувся, Рафо був похмурий.

      – Ми могли б і не переховувати того клятого інформатора, – сказав він.

      – Заради Бога, Рафо, зроби мені послугу і перестань так говорити. Тепер навіть стіни мають вуха. Ти можеш накликати на нас обох біду, якщо так продовжуватимеш. Той старий не мав що втрачати. Хіба ти не бачив? Він не був би таким відвертим, якби був на п’ятнадцять років молодшим.

      – Він казав правду, Бено? Чи могла поліція впасти так низько?

      – Чесно, я не знаю. Я так не думаю. Можливо, він перебільшував.

      – Я все-таки, мабуть, піду в турецьке консульство. Якщо у мене будуть проблеми і мене залякуватимуть, то таке само задоволення я можу мати і на батьківщині.

      – Перестань, Рафо, тебе там не будуть залякувати. Багато німецьких євреїв утекли в Туреччину. У мене є кузен по маминій лінії – Леон Арнт – і дуже близький друг сім’ї, Ауербах. Обоє зуміли втекти і тепер викладають хімію в університеті Стамбула. Зроби це, Рафо. Вставай і йди, поки ще не занадто пізно. Забудь про свою гордість, ти маєш обов’язок перед дружиною і дитиною.

      – Справа не просто в гордості. Якби це було так, я б не їхав аж сюди. Ти знаєш, що б мене очікувало? Для початку, мій син – він буде євреєм чи мусульманином? Що б ми не обрали, це викличе обурення. Наші сім’ї та друзі не захочуть нас знати. Не так уже й погано почуватися самотнім у країні, де ти нікого не знаєш. Можеш уявити, що тебе ігнорують у місці, де ти маєш багато друзів і сім’ю? Мій тесть навіть не хоче знати своєї дочки. А щодо моєї сім’ї… Ти можеш уявити, вони більше не залишають мені місця на Песах. Чому, на твою думку, ми аж сюди приїхали?

      – Так, я розумію, – сказав Бено. – Це важко, дуже важко, але, як я говорив раніше, тепер нікому не легко. Здається, ми всі живемо у якомусь пеклі.

      Рафо не відповів. Він стояв у дверях, дивлячись, як згорблений старий чоловік, спотикаючись і все ще помітно тремтячи, йде вулицею.

      Анкара, 1941

      Повертаючись додому з міністерства, Маджит радів, що є про що поговорити