Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

сказав Рафо, потерши спину.

      – Присягаюся, що це правда. Чому тоді, ти думаєш, черги перед консульством стають щодень довшими?

      – Це черги з тих людей, які залишили Туреччину після Першої світової війни. Фактично ми маємо серед них друзів. Моя ситуація не така сама.

      – Рафо, більшість із них отримали французьке громадянство. Минули вже роки відтоді, як вони відмовилися від свого турецького громадянства. Тепер вони стоять цілими днями, щоб знову отримати турецькі паспорти.

      – Звідки ти про це дізнався, Бено? Ти француз за національністю. Ніхто не знає, що твоя мама була єврейкою, навіщо тобі це все?

      – Я запитував щодо тебе. Один зі співробітників консульства – квартирант моєї тітки. На днях, коли я ходив навідати її, він прийшов платити за оренду. Дуже гарний чоловік. Він говорить французькою. Ми разом пили каву.

      – Ну?

      – Я згадав про тебе… О заради Бога, не гарячкуй. Я не називав твого імені. Просто сказав, що маю друга зі Стамбула, з дозволом на проживання, який ще не подав на громадянство. «Нехай приходить, – сказав той. – Навіть якщо термін дії його турецького паспорта закінчився, ми його негайно продовжимо».

      – Не вірю.

      – Присягаюся, так він і сказав.

      – Ти жартуєш.

      – Рафо, я кажу тобі правду. Якщо у тебе є сумніви, дозволь дружині подати заяву від твого імені.

      – Я вже казав Сельві їхати, повертатися до Стамбула, але вона не послухає. Вона ніколи не відмовиться від свого слова, тому турецький паспорт не розв’яже нашу проблему.

      – Безумовно розв’яже, Рафо. Кажу тобі.

      – Як?

      – Ну, я й справді не знаю. Можливо, турки мають якісь домовленості з німцями. Може, вони їхні союзники. Звідки, в біса, мені знати? Я аптекар, а не дипломат.

      – Дурниці, – сказав Рафо. – Турки ніколи не стали би на бік німців.

      – Чому ні? Хіба вони не зробили це у Першій світовій війні?

      Рафо хотів сказати: «Так, звісно, але яка це була помилка», – та промовчав. Він потягнувся, щоб полегшити біль у спині, і спробував змінити тему:

      – Ходімо звідси, я вже кілька годин стирчу в цьому тісно му закапелку.

      – Лише двадцять три хвилини, – відповів Бенуа.

      – Двадцять три хвилини відчуваються як двадцять три години.

      Вони спустилися зі складу в аптеку, Рафо все ще тер спину. До приміщення зайшов старий чоловік.

      – Ласкаво просимо, – сказав Рафо.

      Чоловік не промовив жодного слова.

      – Що я можу для вас зробити, месьє?

      – Насправді я не знаю. Власне, я нічого не хочу. Мені, будь ласка, аспірин. Так, тільки аспірин.

      – Месьє, ви тремтите. З вами все гаразд? Може, ви хотіли б присісти?

      Бенуа запропонував чоловікові стілець із-за прилавку.

      – Присядьте ось тут, відпочиньте, – сказав він.

      Старий присів, спершись руками на коліна, і обхопив голову. Помітно було, як він тремтить.

      – Епілепсія? – прошепотів Рафо до Бенуа.

      – Ні, він плаче.

      Двоє