Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

та сусіди? Хіба те, що думають люди, важливіше, ніж її щастя? Ні! З цими думками вона вирішила написати Рафо і запитати, чи він іще хоче її.

      Рафо, безумовно, хотів її, але водночас він не бажав зруйнувати її життя. Він боявся, що неспроможний запропонувати їй життя, до якого вона звикла. Оскільки його власна сім’я теж зречеться його, вони змушені будуть жити на те, що він зможе заробити. Чи була Сельва готова до цього? Він переконував її зачекати і добре обдумати своє рішення. Рафо не хотів, щоб пізніше вона розкаялася.

      Сельва обдумала це все, коли її відіслали пожити у дядька на Кіпрі, й вирішила, що хоче ризикнути. Вона прагнула зустрітися із проблемами, які чекали попереду, жити в чужій країні, далеко від своєї сім’ї, навіть задовольнятися невеликими статками. Дівчина подумала про все і мала відповіді на кожне запитання. Вона не обговорювала це з Рафо, позаяк була впевнена, що знає його відповідь. Адже знала, що Рафо хотів її так само сильно, як і вона його.

      Після того важкого року на Кіпрі вона наважилася і повідомила Рафо своє рішення. Однак була приголом шена, виявивши, що Сабіха, її довірена особа і прибічниця, заспівала по-іншому. Хіба не вона спершу заохочувала її стосунки з Рафо? Тепер сестра проводила години – до світанку, – силкуючись змусити її передумати, так, наче то не вона відіграла важливу роль, сприяючи таємним зустрічам Сельви з Рафо.

      – Звідки мені було знати, що ти виявишся досить божевільною, щоб зайти так далеко? – постійно говорила Сабіха. – Звідки мені було знати, що ти закохаєшся, не кажучи вже про те, що захочеш вийти за нього заміж? Ніколи! Це ніколи не спадало мені на думку!

      А як щодо батька, батька, якого вона любила і поважала понад усе? Він навіть спробував вчинити самогубство, сподіваючись, що вона передумає. Власне, для Сельви це стало точкою неповернення.

      – Втечімо звідси якомога швидше, Рафо, – сказала вона. – Поїдьмо кудись, де інші цінності, де немає таких крайнощів. Втечімо від емоційного шантажу наших родин.

      Нарешті вони поїхали. Але тепер муки, які вони терпіли у Стамбулі, здавалися дріб’язком порівняно з приниженням та стражданням, яких німці завдавали євреям. Німці зі стальними очима і суворими обличчями змушували євреїв Франції пройти крізь пекло. Сельва відчувала до них огиду і запитувала себе, як почувався в глибині душі Рафо. Саме коли Сельва звіряла надходження у своїй бухгалтерській книзі, вона почула кроки листоноші. Він приніс кілька рахунків і… лист від Сабіхи!

      Вона закрила бухгалтерську книгу і налила собі чашку свіжої кави. Сидячи у м’якому кріслі навпроти вікна, випрямивши ноги на ослінчику, розкрила лист. От-от почнуться найкращі хвилини її дня… До того як прокинеться маленький Фазіль, у неї буде близько години, щоб поглинути кожне слово з листа і помріяти про батьківщину.

      Її сестра писала про когось на ім’я Тарік. Вона нечітко пам’ятала це ім’я – так, правильно, Сабіха згадувала його колись раніше. Таріка послали у Францію, і він мав невдовзі прибути. Очевидно,