Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

цьому мареві Тарік відчув сильне емоційне збудження. Юнак був безумно щасливий, і все ж його долоні змокріли, а серце тріпотіло, мов крило птаха. Він боявся не лише помилитися, а й, що важливіше, боявся, що закохується.

      Тарік піднявся з ліжка і почав крокувати кімнатою. «Це не кохання, мабуть, це якась форма ідеалізації», – подумав він. Чи він просто бажав недосяжного? Для жителя Анатолії, зі сходу Туреччини, Сабіха була ідеальною жінкою – білявка, красуня, добре освічена, просто уособлення усіх чеснот. Вона знала кілька мов, уміла спілкуватися з різними людьми з різних верств населення. Він ніколи не зустрічав такої жінки раніше. А на довершення всього, вона була дружиною його боса, дружиною його друга. Хіба ж не Маджит написав про нього такий чудовий рапорт і відіграв важливу роль у його кар’єрі? Якщо він і одружиться колись, Тарік знав – у Сабісі було все те, що він хотів бачити у майбутній дружині. Точно! Це було не кохання, це було обожнювання!

      Повернувшись до ліжка, Тарік хотів заснути, але цього разу йому не давало спати хвилювання щодо наступного дня. Він повертався у Стамбул вперше з днів свого студентства і з нетерпінням чекав миті, коли ступить у місто куполів та платанів. Він пригадував дні, коли проста прогулянка вулицею Пера в Бейоглу вважалася пригодою! А тепер він повертався до цього зачарованого міста як дип ломат. Попереду – напружені дні. Маджит порадив піти за покупками у пасаж «Карлман», повечеряти у «Режанс», російському ресторані, де йому слід замовити котлету по-київськи, залиту жовтою горілкою, під звуки оркестру балалайок. Ще однією з рекомендацій Маджита був візит у «Бар-сад», що в Тепебаші, або в «Парк-готель» на чарчину перед сном.

      Тарік був не з тих, хто любить пити на самоті, та він подумав, що варто максимально використати тих кілька днів у Стамбулі. Вони будуть моделлю тих вишуканих часів, що чекають на нього. Йому було байдуже до компанії занудних снобів, що відвідували бари та ресторани Стамбула, але принаймні вони розмовляли його мовою.

      А далі що?

      Що станеться з ним, щойно він сяде в той потяг і змішається з іншими пасажирами? Вони, ймовірно, не розмовляють турецькою. Його призначення – окупована країна. Європа у розпалі війни. А що, коли війна пошириться на Туреччину? Якщо він більше не зможе повернутися до своєї країни? Він мав достатньо грошей на кілька тижнів і трішки розмовляв французькою. А якщо він застрягне в цьому бедламі? Пригадав кілька французьких слів, які щойно промовив. Зі страхом у голосі сказав собі: «Je suis le deuxiеme secrеtaire а.. l’ambassade de Turquie». Він повторював це у думках, а тоді йому на гадку спало ще одне речення: «Прошу, Боже, допоможи мені!»

      Була майже п’ята ранку, коли Тарік заснув.

      Того року весна прийшла в Стамбул за руку зі смутком. Темні кола тривоги під очима у кожного не залишилися не поміченими Таріком. Страх війни тягарем лежав на всіх – молодих і старих, чоловіках і жінках, багатих і бідних – нікого не жалів. Через радіо та газети уряд видавав розпорядження будувати бункери та сховища. Якщо будинок мав більше ніж три поверхи, перший треба було перетворити на укриття, затуливши вікна