Музика води. Том Бойл

твої руки та ноги переламаю, наче сірники. Бач, яка справа: я привів із собою Красунчика й збіса розраховую на те, шо побачене збагатить хлопчину та наставить на добру путь, утямив?

      Його пальці послаблюють хват, і підборіддя імпресаріо – не без допомоги сили тяжіння – набуває природнішого положення. Нед протирає очі й дивиться повз чемпіона кулачних боїв туди, де, глумливо посміхаючись до нього, стоїть молодий денді літ сімнадцяти-вісімнадцяти. Волосся жевжика завите, мов у золотистого пуделя, а очі того ж кольору, що й мед. Його комірець та манжети аж сяють білизнóю.

      – Дай цьому горопашному засранцю спокій, Денні, – проговорює той у ніс, немов скавулить. Він неспішно видобуває з кишені прикрашену самоцвітами табакерку, кладе на тильну сторону долоні щіпку порошку та із граційним помахом голови втягує його носом. А коли знову зводить очі на Неда, ті проштрикують його, неначе два рожни – ягнячу тушку. – Ти ж не візьмеш грошей із друзів, адже так, Райзе?

      Той шкірить зуби, доки не починають боліти ясна:

      – Боже борони, – відказує він, – про які гроші мова…

      Мендоза рвучко розчахує двері, і Красунчик заходить до кімнати – мовби лебідь, що опускається на гірське озеро. «Педи ки довбані», – бурчить Нед, але так тихо й глибоко в гортані, що він навіть не певен, чи розчув сам себе. Двері з ляскотом зачиняються. Нед витягує з жилетної кишені камінець і кидає на нього погляд. Камінчик плаский, гладкий і має два дюйми[11] в діаметрі. На його поверхні хтось намалював циферблат. «Хронометр» показує восьму. Час починати.

      Масна Саллі та Джутта Джім акторствують на сцені. А Плоскодонка-Нен в ошатній сукні з тонкого сукна стоїть поруч Неда, очікуючи на свій вихід. «Ух-ух-ух-ух-ух, – подає репліку Саллі. – Ух-а-ах! А-а-ах! А-а-а-а-ах-х-х!» Джім задкує від неї, голосракий чорношкірий самець, і його ебеновий прутень лисніє в світлі масляних ламп. З ніздрів стирчать шипи з вибіленої кістки, у мочки вух затикані гусячі пера, а торсом зміяться звивисті рубці, мовби мапа місячного рельєфу. Зала принишкла. Той повільно повертається до «партеру» – мовчазний і методичний – та починає гамселити себе кулаками в барильце грудної клітки. «Мій вихід», – шепоче Нен, вислизаючи з сукні, й легкою, вишуканою ходою ступає на сцену, п’яна як хлющ. Пройшовшись туди-сюди по підмостках і трохи потрусивши цицьками, щоб завести публіку, вона бере Джімів прутень до рота. Глядачі – які за мить до того почали тупати ногами, свистіти та жбурляти в неї шкарпетки, капелюхи, серветки і столове срібло – раптом затихли. А Саллі тим часом віддирає тіло від єдиної декорації – диванчика, оббитого зеленим оксамитом, – і, похитуючись, бреде за куліси. Нед тримає напоготові її вбрання. «Ху-х, – пихкає дівуля. – Той чорний людожер заїздив мене мало не до смерті». Вона стікає потом, макіяж розквецявся, а густі чорні кучері поприлипали до шиї та щік. Її пишні груди, кров з молоком, випинаються під сукнею, наче дині в мішку.

      – Але й смердить же в нього з рота! Мов із довбаної помийниці! Однак ’струмент хоч куди – тут цій скотині тра

11

~ 5 см.