Музика води. Том Бойл

про солом’яні хижі, гієн і леопардів, вулкани, що вивергають у небо вогонь, стегна й сідниці, які лисніють від поту, – чорні, мов сон утроби. Сер Реджінальд призначив йому щедру платню, а після скасування рабства в 1772-му запропонував непогану пенсію – аби той залишився при ньому слугою. Джонсон обмірковував цю пропозицію за келихом хересу в кабінеті сера Реджінальда. А тоді широко всміхнувся й попросив баронета набавити.

      Коли парламент скликався на сесію, сер Реджінальд перебирався до міста, завжди прихоплюючи Джонсона та пару ліврейних лакеїв. Лондон був достиглим томатом, а Джонсон – тарілкою макаронів. Він неспішно прогулювався серед добірного товариства Бонд-стрит, вичепурившись у шовкові рейтузи, сюртук із осиною талією та циліндр. Незабаром став вчащати й у кав’ярні, де залюбки обмінювався дотепними зауваженнями, а також навчився складати ущипливі епіграми. Якось один червонопикий джентльмен із бачками назвав його «клятим чорномазим готтентотом» і звелів захищатися. Тож наступного дня, на світанку та в присутності секундантів, Джонсон всадив йому кулю в праве око. Джентльмен загинув на місці, а вбивцю запроторили за ґрати і зрештою засудили до страти через повішання. Сер Реджінальд застосував свій вплив. Вирок було пом’якшено до висилки.

      І от, у січні 1790-го, ноги Джонсона знов закули в кайдани, чим зіпсували стрілки на панчохах, доправили на борт корабля Його Величності «Недолугий» і висадили на Ґоре – острові неподалік західного узбережжя Африки, де той мав нести службу рядовим. Та щойно він ступив на берег, як його пройняв якийсь прадавній трепет. То був його дім. Два тижні по тому, стоячи на чатах пізно ввечері, Джонсон привласнив каное, догріб до берега та розчинився в чорній стіні джунглів. Він дістався назад до Діндіку, побрався з молодшою сестрою Ніалі й осів там, узявши собі за мету забезпечити приріст населення.

      Йому було сорок сім. Волосся припорошила сивина. Дерева стриміли в небо, а світанок накривав землю квітчастим покривалом. Вночі чулися вереск дамана й рик леопарда, а вдень – сонливе гудіння медоносних бджіл. Його мати стала старою бабцею, і її висхле обличчя вкрилося зморшками, мов лиця тих муміфікованих тіл, що він їх бачив у пустелі – трупів рабів, яким не вистачило сил. Вона притискала сина до своїх мощів і цокала язиком. Ішов дощ. Стиг урожай, кози жиріли. Він жив у хижі, ходив босий, обв’язував груди та стегна смужкою тонкого сукна і йменував її тогою. А ще віддавався чуттєвим насолодам.

      Через п’ять років Джонсон годував уже трьох дружин та одинадцятьох дітей – чотирнадцять ротів – а на додачу цілий звіринець собак, мавп, смугастих білок і ящірок. Та все ж не те щоби перепрацьовувався – ні, він натомість користався зі своєї репутації книжника.

      Селяни що не день приносили йому гарбуза-горлянку з пивом чи бочок антилопи, просячи за це нашкрябати їм кілька слів. Кожен із них мав на собі сафі – шкіряний капшук завбільшки як гаманець, – прив’язаний до шиї чи зап’ястя. Такі сафі були вмістищами