Музика води. Том Бойл

кутом не повертай, на світлі чи в затінку, спокійне чи напружене – а в основі своїй це фізія ще того субчика. Нахабна морда юного хамлюги, який ліниво відсиджує, скільки мусить, у школі, задирає ноги на парту, підпалює спідниці літнім леді та п’є чорнило. Мармиза підлітка, що сновигає без діла, тримає в страху торговця фруктами, курить опіум, купається в джині та перетворює весь світ на нужник. Масна пика молодого сутенера, який затіває щось підозріле й навіть непристойне за дверима злягальні в таверні «Голова полівки» на Стренді. По-друге ж, одяг підгуляв. Штани в тонку смужку й візитка сидять мішкувато, мов у кошмарі кравця, а комірець так заплямований хересом, підливою, кетчупом і соєвою приправою, що скидається на шкуру якоїсь дикої екзотичної тварюки. Та ще й устиг обвиснути, мов банний рушник. Золотий ланцюжок на череві? Начищена латунь. Якась опуклість у кишені жилета? Плаский камінчик замість годинника. Гамаші вирізані з пари вовняних шкарпеток, а за бутоньєрку править клаптик кольорового паперу. Але все це ніщо порівняно до накидки – з її білими зірками на коричнюватому тлі, – яка брижиться на плечах імпресаріо, наче циганське шатро.

      Та хай там що, а Недові справи йдуть жваво. Джентльмени, вдвох, утрьох або й поодинці, пробираються вузьким коридором, тицяють йому в руку золоті гінеї або срібні соверени та проходять у двері злягальні. Той відкладає ці гроші в калитку – чи, якщо бути точним, під неї – і шкірить зуби у посмішці бюргера. Зсередини чути звуки гульби: дзвін склянок, скрип стільців, «ах-ах» і «ох-ох». Входить Смерк. Він з’являється у дальньому кінці коридору, несучи на одному м’ясистому ручиську тацю з напоями, а двійко буфетниць котять перед ним, мов баранці на гребені хвилі. «А тепер, шльондри, тягніть свої копійчані дупи всередину і пильнуйте, шоби пійло лилося рікою, бо, присягаюсь убивцею царя Йоаса, вони нам ще к розтакій матері крівлю розвернуть», – гаркає шинкар. Дівки, хихочучи, прослизають повз Неда в кімнату, де їхня поява викликає шквал оплесків, улюлюкання та скажений свист. Смерк затримується біля дверей: «Мушу віддать тобі належне, Неде, – ти таки зібрав поважну публіку. Ті жентельмени спорожнили вже пів’ящика шотландського віскі й осушили п’ятдесят три пляшки червоного».

      Той єлейно посміхається: «А що я тобі казав, га, Смерку? Покладися на Недді, і ти збагатишся».

      Мовби гуркіт вулкану на межі виверження, зсередини реве громовий голос: «Випивки! Заради Святої Діви, чи то курви – питва!» «Пійло неси, друзяко!» – підхоплює інший. Ці вигуки діють на Смерка, наче дроти динамо-машини, під’єднані до хребта. Він здригається, корчиться, смикається, його м’язи сіпаються в клонічних судомах, а склянки балансують на самому краєчку таці. Тоді розчахує двері, наче солдат, що кидається в атаку, й сироко утвореного ним протягу обдає шинкаря потужним амбре з поту, сперми, розіллятого пива та сцяк. Його зіниці розширюються до розміру горошин:

      – Моли Бога, Неде Райз, шоби цей шарварок не наробив мені лиха, бо я… я тобі…

      – Печінку видереш?

      – І фрикасе зготую! – рикає він та несе свої дари на вівтар содому всередині.

      Нед