кавкнувши, валиться долілиць. Мандрівник перевертає його та відсахується: у того порожні очниці, ясна відступили від зубів, а шкіра взялася кіркою, наче глазурований окіст. І тут над головою з’являється олов’яний ківш, зі споду обліп лений краплями конденсату, – за ним іще один, ще – цілий караван повних води черпаків, які пропливають у вишині, мовби чайки на висхідному потоці повітря. З вуст людей зринає кволе «ура!». Вони простирають руки та плямкають запеченими губами, але ковші висять, де й висіли, – якраз поза межами досяжності. У нестямі ті деруться одне одному на плечі, шуруючи пальцями в небі. Але манірні ємності заграють із простягнутими долонями, плавно й ухильно звиваючись, – а води не дають і краплинки. Люди в розпачі б’ються головою об камені, чагарники та уламки піщанику. «Зроби що-небудь! – молять вони. – Допоможи!» Як раптом рогуля
[15] починає посмикуватись. Мунґо нашорошує вуха. Вітер доносить якісь звуки – ледь чутні й далекі, ласкаві й ліричні. Дзюрчання рідини, наче трелі арфи чи флейти. Невже це правда? Він діє швидко, твердо, рішуче. «За мною!» – кричить мандрівник і кидається бігти на звук, що гучнішає, – той рев, те шипіння, ті солодкі синкопи води, яка струмує по кам’янистому ложу. Ошелешені люди, похитуючись, підводяться і шкутильгають услід за ним. Перетинають рівнину, піднімаються на пагорок – й осьде, ось де він є! Ніґер, чистий і прохолодний, наче жовтневий ранок; уздовж його русла пришпилені ошатні галявинки, збрижену поверхню розтинають ялики, лиски й великі поважні лебеді, вистрибує з води лосось, а береги затінюють лапата папороть та густолисті в’язи. Мунґо кидається у воду, а люди з криками торжества насідають йому на п’яти – вони в екстазі, їх урятовано, життя триває. Проте, озирнувшись, він бачить, що ті кудись зникли. Плещуться хвилі, вигинають шию лебеді – він зоставлений сам на сам зі своїм тріумфом. Але нічого, адже йому так хороше – спінювати течію, пускати бульки та жадібно жлуктити, хлебтати, всмоктувати прохолодну гладінь, від якої аж зуби зводить, доки більше просто не випити.
Він прокидається з клубком у горлі. Язик пересох. Піднебіння сухе. Як і увула. Йому конче треба щось випити. Води. Льоду. Крові. Чашку чаю. Склянку молока. Кухоль пива. Він навшпиньки крадеться до виходу й визирає назовні. Усі троє вартових поснули, і тепер пожовують бороди та хропуть, немов п’яні лорди[16]. Але є одна заковика: вони розтяглися, загородивши вхід, – один коло одного, плече до плеча – так, що крайній лежить упритул до пологу. Щоб вибратися, доведеться перестрибнути всіх трьох – і навіть якщо це вдасться, як бути зі звуком від його приземлення? Ті ж бо посхоплюються, наче голодні вовки, від найменшого шурхоту, стискаючи кинджали та лаючись. Тож він вагається.
Як раптом – чудо із чудес – чоловік у центрі повертається на інший бік, звільняючи кілька дюймів відкритого простору. Тепер або ніколи. Мандрівник скидає черевики, робить глибокий вдих і переступає через першого караульного. У повітрі ані вітерцю. Десь кричить пташка. Але
