Музика води. Том Бойл

шльопаючи сандаліями по зашкарублій від спеки землі… але що це? Здається, йому в око потрапила порошинка…

      Корегувальна хірургія

      – Припиніть!

      Мунґо нічогісінько не видно (в шолома, схоже, є забрало, але щойно спробуєш підняти його, чиясь рука щоразу перехоплює зап’ясток), однак він миттю впізнає цей голос. Це Джонсон. Старий добрий Джонсон, його товмач і провідник.

      – Припиніть! – повторює голос Джонсона, перш ніж із головою поринути у вир гортанних та емфатичних приголосних арабської мови. Дессауд щось відповідає йому, а Одноокий – на підвищених тонах – розцвічує розмову каскадом підсилювальних часток і нечленороздільних вигуків. Джонсон заперечує. І тоді з кутка долинає голос Алі – різкий та абразивний. Чути звук удару, і Джонсон валиться на килимок поряд першопрохідця.

      – Містере Парк, – шепоче він. – За що вам надягли на голову цю штуку? Чи ж ви не розумієте, що вони з вами роблять?

      – Джонсоне, старий добрий Джонсоне… Як приємно знову чути твій голос!

      – Вам виколюють очі, містере Парк.

      – Як це?

      – Ватажок цих шакалів каже, що вони у вас, мов у кота – а тут такого, вочевидь, не люблять, тож наразі зайняті їх видовбуванням. І якби не моє вчасне заступництво, ставлю сто до одного, що досі ви були би сліпий, наче кріт.

      У голові Мунґо прояснюється, немов туманний ранок поступається місцем полудню. У ході цього він тривожиться все більше й більше, доки нарешті стрибком не спурхує на ноги, рвучи з себе свій мідний капелюх і ревучи, немов теля, що загубилось. Дессауд збиває його з ніг. Раз чи два ляскає гарапником із хвостів диких тварюк, а тоді кричить арабською, щоби принесли ще якесь катівське знаряддя. Лунає глухий звук кроків, чути шарудіння полога, яким завішений вхід до намету, а тоді, зовсім поряд, – крик людини у передсмертній агонії. Останній, схоже, видає не хто інший, як Джонсон. Це тривожить мандрівника, і той із новою силою смикає за дивний головний убір, почуваючись достоту мов десятирічна дитина, голова якої застрягла між ґратами металевих перил.

      – Джонсоне, – ледь видобуває він, – що вони з тобою зробили?

      – Поки нічого. Але щойно послали по двогострий стилет.

      Хватка обруча нарешті слабне, і той злітає з голови мандрівника, наче корок із пляшки італійського ігристого. Мунґо кліпає очима й роззирається довкола. Алі, Дессауд та Одноокий сидять навпочіпки у дальньому кутку, белькочучи й жестикулюючи. Юрба розійшлася, а полог намету опущений. Вхід загороджує якийсь чорний велетень у чалмі та смугастім бурнусі, що стоїть, склавши руки на грудях.

      – Двогострий стилет? – шепоче Мунґо. – Що це означає?

      – Що ми з вами станемо мов ті дві мавпи – одна не бачить зла, а інша не говорить про нього. У мене, мовляв, язик сорокопуда, містере Парк. Який вони збираються відрізати.

      Також знаний як Катунґа Ойо

      Щодо Джонсона. Він із народності мандінґо, яка населяє верхів’я річок