Музика води. Том Бойл

проникнути у внутрішні райони вашої країни задля з’ясування, в якому ж напрямку тече ріка Ніґер. Якщо ти згоден прислужитись містерові Парку як провідник і товмач, назви свою ціну.

      Твій сповнений географічного завзяття,

Сер Реджінальд Дерфіз, баронетЧлен-співзасновник Африканської асоціації

      Джонсон зажадав повного зібрання творів Шекспіра у томах формату ін-кварто – достоту таких, які стояли на полицях у бібліотеці сера Реджінальда. Він спакував торбу, пішки добувся до Пізанії, розшукав там мандрівника і сам склав проект договору про умови найму. Першопрохідцю було двадцять чотири. Його шовковисте біляве волосся скидалось на повісмо кукурудзи. Він мав шість футів[8] зросту й ходив так, немов йому до спини прив’язали палку. Молодик улесливо схопив руку Джонсона у свою велику долоню:

      – Джонсоне, – сказав він. – Я дуже радий нашому знайомству.

      Той мав п’ятдесят чотири роки й двісті десять фунтів[9] ваги. Його волосся скидалося на віник, яким збирають павутину, ноги були босі, а у правій ніздрі він носив золоту шпильку.

      – Навзаєм, – пролунала відповідь.

      Спочатку вони вирушили пішки. Вище за течією, у Фрукабу, дослідник зупинився, щоб купити коня, який належав торговцю сіллю з народності мандінґо. «Смішна ціна, – запевняв господар, – як за такого баского жеребчика». Вони знайшли тварину припнутою позаду сплетеної з лози хижі в дальньому кінці села. Вона стояла там в оточенні курчат, жувала, шамкаючи, будяки та кліпала на них очима. «Ви гляньте, які зуби», – зауважив продавець. Кінь був не більший за шетлендського поні, сліпий на одне око і такий змарнілий, як-от бувають лише дуже старі люди.

      Вздовж правого боку тягнувся ремінь незагойних виразок, зелений від мух, а з ніздрів капала жовтава рідина, ну достоту як вівсянка-розмазня. Але чи не найгірше було те, що шкапа по-старечому псувала повітря – від потужних вихлопів її кишківника меркло сонце в небі, а білий світ здавався вигрібною ямою. «Росінант!» – саркастично зазначив Джонсон. Та мандрівник не зрозумів його алюзії. Й оборудка відбулася.

      Мунґо їхав, Джонсон ішов. Вони без пригод поминули королівства Вулі та Бонду, але, добувшись до Каарти, з’ясували, що тамтешній правитель Тіґґітті Сеґо воював із сусідньою Бамбаррою. Мандрівник вирішив дати гаку через Людамар, огинаючи гарячу точку з півночі. А через два дні після перетину кордону їх перестріли тридцять маврських верхівців. Вони мали такий вигляд, наче кожен із них щойно зварив та зжер рідну матусю. Зі зброї в них були мушкети, кинджали й криві шаблі – ятагани, холодні й невблаганні, наче серп місяця. Це клинки, якими рубають, а не колють: одним ударом можна відтяти кінцівку, відкремсати плече, розколоти череп. Закутаний у куфію велетень зі зламаним переніссям, який правив їм за ватажка, підскакав ближче й сплюнув у пісок. «Ви поїдете з нами до табору Алі в Бінаун», – тільки й вимовив він. Джонсон смикнув мандрівника за гетру й зашепотів щось йому на вухо. Коні били копитами й фиркали. Мунґо звів очі на похмурі обличчя, усміхнувся й заявив по-англійському,

8

~ 1,8 м.

9

~ 95 кг.