Сонце також зірка. Никола Юн

      Деніел

      Дівчина-без-імені зупиняється біля пішохідного переходу попереду мене. Присягаюсь, я не стежу за нею. Просто нам із нею по дорозі. Вона знову у своїх суперрожевих навушниках погойдується в такт музиці. Я не бачу її обличчя, але думаю, що очі в неї заплющені.

      Вона не встигла перейти на зелений, і тепер я стою просто за її спиною. Якщо вона обернеться, то точно подумає, що я переслідую її. Червоне світло для автівок – і вона робить крок з бордюру.

      Вона не досить уважна, аби помітити, що хлопець на білому BMW збирається проїхати на червоний. Але я досить близько.

      Я рвучко смикаю її за руку. Наші ноги заплутуються. Ми зіштовхуємося і падаємо на тротуар. Вона приземляється зверху на мене. Її телефону не так щастить, і він падає на асфальт.

      Кілька перехожих питаються, чи все з нами гаразд, але більшість просто суне повз нас, наче ми – лише черговий об’єкт на смузі перешкод під назвою Нью-Йорк.

      Дівчина-без-імені злазить із мене й дивиться на свій телефон. На екрані – павутинка з тріщин.

      – Якого. Біса? – промовляє вона, але це не запитання, а радше протест.

      – Ти в порядку?

      – Той тип ледве не вбив мене.

      Я зводжу очі й бачу, що автівка зупинилася біля узбіччя за квартал від нас. Я хочу піти й нагримати на водія, але не хочу залишати її саму.

      – Ти в порядку? – питаю знову.

      – Ти знаєш, скільки вже це в мене? – спочатку я подумав, що дівчина має на увазі телефон, але в руці вона стискає навушники. Під час нашого падіння вони якось зламалися. Один з амбушурів звисає на проводі, корпус тріснув.

      Здається, що дівчина зараз заплаче.

      – Я куплю тобі інші, – я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб вона не заплакала, але не тому, що я благородний абощо. Я такий собі заразливий плаксій. Знаєте, як-от коли одна людина починає позіхати, і за нею позіхають усі? Або коли хтось блює і від смороду вам теж хочеться виблювати? Я саме такий, лише зі сльозами, і я не маю наміру плакати на очах у симпатичної дівчини, чиї навушники я щойно зламав.

      Частина її хоче відповісти «так» на мою пропозицію, але я вже знаю, що вона цього не зробить. Вона стискає губи й хитає головою.

      – Це найменше, що я можу зробити, – кажу я.

      Зрештою вона підводить на мене очі.

      – Ти вже врятував мені життя.

      – Ти б не загинула. Можливо, трохи покалічилася б.

      Я намагаюся розсмішити її, але нічого не виходить. На її очах бринять сльози.

      – Сьогодні просто найгірший мій день, – каже вона.

      Я відвертаюся, щоб вона не бачила, як наповнюються слізьми мої власні очі.

      Дональд Крістіансен

Історія грошей

      Дональд Крістіансен знає ціну безцінним речам. У голові він тримає актуарні таблиці. Він знає ціну життя людини, яка загинула в авіакатастрофі, автомобільній аварії чи аварії на шахті. Він знає це, бо колись працював у страхуванні. Вираховувати ціну небажаного й неочікуваного було його роботою.

      Вартість життя сімнадцятирічної,