Сонце також зірка. Никола Юн

дерева, і пахне саме так, як ви уявляєте. Ще тут трохи передають куті меду. Під «трохи» я маю на увазі, що на стіні висять картини, написані олійними фарбами, на яких зображені кавові зерна. Хто знав, що існують портрети кавових зерен? Хто знав, що вони можуть мати такий самотній вигляд?

      Тут майже немає люду, і три баристи за стійкою видаються знудженими. Я намагаюся урізноманітнити їхні життя, замовляючи надміру складний напій з кількома шарами, молоком різної жирності, карамеллю і ванільним сиропом.

      Баристи все одно видаються знудженими.

      Наташа замовляє чорну каву без цукру. Важко не зрозуміти її особистість за цим замовленням. Я ледь не починаю говорити, але потім розумію, що вона може сприйняти мої слова як расистський жарт, а це буде дуже поганим (за шкалою від Поганого до Надзвичайного Поганого, де є Поганий, Відносно Поганий, Помірно Поганий, Дуже Поганий і Надзвичайно поганий) початком стосунків.

      Вона уперто хоче заплатити, каже, що це найменше, що вона може зробити. Мій напій коштує 6 доларів 38 центів, і я кажу, що врятоване життя коштує принаймні два складних кавових напої. Вона навіть не посміхається.

      Я обираю столик у задній частині кав’ярні, якнайдалі від «знудженої зони». Щойно ми сідаємо, вона дістає телефон і перевіряє час. Мобільний досі працює, попри тріщини на екрані. Вона проводить по них великим пальцем і зітхає.

      – Тобі кудись треба йти? – питаю я.

      – Так, – відповідає вона й вимикає телефон.

      Я чекаю, що вона продовжить, але вона точно не збирається цього робити. Вона виклично дивиться на мене, щоб я розпитав її більше, проте я вже використав свою денну квоту зухвалих вчинків (1 – переслідував симпатичну дівчину, 2 – кричав на колишнього хлопця симпатичної дівчини, 3 – врятував життя симпатичної дівчини, 4 – запросив симпатичну дівчину на каву).

      Ми сидимо в незручній тиші тридцять три секунди. Я впадаю в суперсором’язливий стан – коли ви знайомитеся з кимось і відчайдушно прагнете сподобатись.

      Я дивлюся на всі свої рухи її очима. Цей помах руки видає, що я придурок? Мої брови сповзають із мого обличчя? Це сексуальна посмішка, чи я маю такий вигляд, наче у мене серцевий напад?

      Я нервую, тож усі мої рухи надміру підкреслені. Я ДМУХАЮ на каву, РОБЛЮ КОВТОК, РОЗМІШУЮ її, граючи роль справжнього підлітка, який п’є справжній напій, що називається кавою.

      Я засильно дмухаю, і пінка злітає угору. Який же я крутий! Я б точно із собою зустрічався (насправді ні). Важко сказати напевне, але вона, здається, трохи усміхнулася через злітаючу пінку.

      – Досі тішишся, що врятував мені життя? – питає вона.

      Я роблю великий ковток і обпікаю не лише язика, а й усе горло. Господи. Може, це знак, і я маю здатися? Мені точно не судилося вразити цю дівчину.

      – А я маю шкодувати? – питаю у відповідь.

      – Що ж, я до тебе не зовсім приязна.

      Вона доволі відверта, тож я також вирішую говорити прямо.

      – Це правда, але у мене немає машини часу, аби повернутися в минуле і все скасувати.

      – А ти б так зробив? – питає вона, трохи насупившись.

      – Звісно, ні, – відповідаю я. Вона