Сонце також зірка. Никола Юн

від нього інакше – американським милом, американським одягом і американською їжею. Наташі було байдуже. Вона була така щаслива, що бачить його! Вона могла звикнути до чого завгодно.

      Упродовж двох років, коли Семюел сам був в Америці, він жив у давнього друга своєї матері. Робота йому була не потрібна, а щоб покрити свої невеличкі витрати, Семюелу вистачало заощаджень.

      Після того як до Америки прилетіли дружина з дочкою, це мало змінитися. Семюел влаштувався охоронцем до однієї з будівель на Уолл-Стріт. Також він винайняв двокімнатну квартиру в районі Флетбуш у Брукліні.

      – У мене все вийде, – говорив Семюел дружині. Він обрав нічні зміни, щоб мати час на прослуховування удень.

      Але вдень він був стомлений.

      Та й ролей для нього не було, а акцент не зникав, хоч як Семюел старався. Не дуже допомагало й те, що Патриція і Наташа говорили з рідним ямайським акцентом, хоч як він намагався навчити їх «правильної» американської вимови.

      А відмови – це не так легко. Аби стати актором, треба бути товстошкірим, а Семюел був не зовсім таким. Відмови були для нього наче наждачний папір, від постійного натиску якого лущилася шкіра. Через деякий час Семюел не був упевнений, хто протримається довше – він чи його мрії.

      Деніел

Місцевий хлопець покірно сідає у потяг номер 7, що прямує на захід, до зупинки «Кінець дитинства»

      Звісно, можливо, я трохи драматизую, але саме так я відчуваю. Цей Магічний Довбаний Потяг несе мене від дитинства (радощі, спонтанність, розваги) до дорослості (страждання, передбачуваність, жодних розваг). Коли я вийду з нього, то матиму план і зі смаком доглянуте (тобто коротке) волосся. Я більше не читатиму (чи не писатиму) віршів – лише біографії Вкрай Важливих Людей. У мене буде своя Точка Зору з серйозних питань, як-от імміграція, роль католицької церкви у світському житті й порівняно відстійна гра професійних футбольних команд.

      Потяг зупиняється, і половина пасажирів виходить. Я прямую до свого улюбленого місця – два сидіння в кутку біля кабіни машиніста. Я розвалююсь одразу на обох сидіннях.

      Так, це зухвало. Але в мене є чудовий привід для такої поведінки: цілком порожній потяг о другій ночі (далеко за комендантську годину) і чоловік зі здоровезною змією навколо шиї, який вирішує сісти поруч зі мною попри те, що вільні ще тисяча місць (плюс-мінус).

      Я виймаю блокнот із внутрішньої кишені свого піджака. До Тридцять четвертої вулиці на Мангеттені, де працює мій улюблений перукар, десь близько години, а цей вірш сам себе не напише. Через п’ятдесят хвилин (і три слабеньких рядки) до моєї станції залишається всього кілька зупинок. Двері Магічного Довбаного Потяга зачиняються. Ми проїжджаємо десь двадцять футів тунелем і зупиняємося. Світло вимикається, ну звісно ж. Ми сидимо п’ять хвилин, перш ніж машиніст вирішує, що непогано було б поспілкуватися. Я очікую, що він скаже, що потяг невдовзі рушить тощо, але чую наступне:

      – ПАні та ПАнове. До вчорашнього дня я був такий самий, як і ви. Я так само їхав у потязі в НІкуди.

      Хай