Сонце також зірка. Никола Юн

– це складна справа.

      – Припустімо, ми подолали всі труднощі. Що б ти зробила?

      Вона відставляє каву і складає руки на грудях. Її очі світлішають.

      – І ми ігноруємо парадокс убитого дідуся? – питає вона.

      – Повністю, – відповідаю я, вдаючи, що розумію, про що вона, але вона викриває мене.

      – Ти не знаєш про парадокс убитого дідуся? – у її голосі відчувається скептицизм, наче я пропустив якусь базову інформацію про світ (типу звідки беруться діти). Вона фанатка наукової фантастики?

      – Ні. Не знаю, – відповідаю я.

      – Гаразд. Скажімо, у тебе є злий дідусь…

      – Він помер. Я бачив його лише раз, у Кореї. Він здавався приємним.

      – Ти кореєць? – питає вона.

      – Американець корейського походження. Я народився тут.

      – Я з Ямайки, – каже вона. – Народилася там.

      – Але в тебе немає акценту.

      – Ну, я довгенько тут живу, – вона міцніше обхоплює чашку, і я відчуваю, як її настрій змінюється.

      – Розкажи мені про цей парадокс, – прошу я, намагаючись відволікти її. Це спрацьовує, і вона знову світлішає.

      – Добре. Так. Скажімо, твій дідусь живий і злий.

      – Живий і злий, – повторюю я, киваючи.

      – Він справді зла людина, тож ти створюєш машину часу й повертаєшся у минуле, щоб убити його. Скажімо, ти вбиваєш його, перш ніж він зустріне твою бабусю. Це означатиме, що хтось із твоїх батьків ніколи не народиться, і ніколи не народишся ти, тож ти не зможеш повернутися у часі й убити його. Але! Якщо ти вбиваєш його після того, як він зустріне твою бабусю, то ти народишся, і тоді створиш машину часу, аби повернутися у минуле і вбити його. Цей цикл триватиме вічно.

      – Гм. Так, ми точно проігноруємо цей парадокс.

      – Припускаю, і принцип самоузгодженості Новикова також?

      Я й раніше вважав її симпатичною, але тепер вона ще миліша. Її обличчя пожвавлюється, волосся підскакує, а очі іскряться. Жестикулюючи, вона розповідає про дослідників із Массачусетського технологічного інституту та ймовірність запобігання парадоксам.

      – Отже, теоретично ти взагалі можеш і не вбити свого дідуся, бо в потрібну мить пістолет дасть осічку або в тебе станеться серцевий напад…

      – Або до кімнати зайде симпатична ямайська дівчина і неймовірно вразить мене.

      – Так. Станеться щось дивне й неправдоподібне, і неможливе не здійсниться.

      – Гм, – знову кажу я.

      – Це більше, ніж «гм», – говорить вона, посміхаючись.

      Це справді більше, ніж «гм», але я не можу придумати нічого розумного чи дотепного, щоб відповісти. Я не можу думати й дивитися на неї водночас.

      Ось японська фраза, яка мені подобається: koi no yokan. Вона не про кохання з першого погляду, а радше з другого. Це те, що відчуваєш, коли зустрічаєш когось і розумієш, що закохаєшся. Можливо, не одразу, але це неминуче.

      Я впевнений, що просто зараз відчуваю саме це. Єдина невеличка (можливо, непереборна) проблема: я впевнений, що цього не відчуває Наташа.

      Наташа

      Я не розповідаю Червоній Краватці усієї правди