Сонце також зірка. Никола Юн

були моїми найулюбленішими. Мене хвилювало лише те, що вони були мого улюбленого кольору й обіцяли шанувальникам музики якісний звук. Вони були моєю першою любов’ю. Вони знають усі мої секрети. Знають, як сильно я боготворила батька. Знають, що я ненавиджу себе за те, що більше цього не відчуваю.

      Здається, минула ціла вічність, відколи я була про нього високої думки. Він був якоюсь екзотичною планетою, а я – його улюбленим супутником. Але він не планета, лише згасаюче світло мертвої зірки.

      І я не супутник. Я – космічне сміття, що стрімко летить якнайдалі від нього.

      Деніел

      Не думаю, що колись звертав увагу на когось так, як зараз на неї. Сонячне світло проходить крізь її волосся, і через це скидається на такий собі німб над її головою. На її обличчі – тисяча емоцій. Її чорні очі з довгими віями широко розплющені. Уявляю, як довго можна у них вдивлятися. Просто зараз її очі тьмяні, але я точно знаю, що вони яскраві, зі смішинкою. Цікаво, чи зможу я її розсмішити. Її шкіра тепла, сяє коричневим кольором. Її губи рожеві й пухкі, і, мабуть, я задовго їх роздивляюся. На щастя, вона надто засмучена, аби помітити, який я обмежений (і хтивий) придурок.

      Вона відводить погляд від зламаних навушників. Коли наші очі зустрічаються, я відчуваю щось типу дежавю, але не про те, що це вже було колись раніше у минулому. Я наче відчуваю щось, що станеться у майбутньому. Я бачу нас постарілими. Облич не розгледіти; я навіть не знаю, де ми й коли це відбувається. Але в мене дивне й щасливе відчуття, яке я не зовсім можу описати. Це наче знати всі слова пісні, та все одно вважати їх прекрасними й дивовижними.

      Наташа

      Я підводжуся і струшую з себе пил. Цей день уже не може бути гіршим. Він має зрештою скінчитися.

      – Ти стежив за мною? – питаю. Я вередливіша й роздратованіша, ніж маю бути з тим, хто щойно врятував моє життя.

      – Блін, я знав, що ти так подумаєш…

      – Ти випадково опинився просто в мене за спиною? – я кручу в руках навушники, намагаючись приладнати амбушур, але марно.

      – Можливо, мені судилося врятувати тобі життя, – відповідає він.

      Я пускаю це повз вуха.

      – Гаразд, дякую за допомогу, – кажу, збираючись іти.

      – Скажи хоча б, як тебе звуть, – бовкає він.

      – Червона Краватко…

      – Деніел.

      – Гаразд, Деніеле. Дякую, що врятував мене.

      – Якесь довге ім’я, – він не зводить з мене очей. Він не збирається здаватися, доки я не представлюся.

      – Наташа.

      Я думаю, що він знову потисне мені руку, але він натомість ховає руки до кишені.

      – Гарне ім’я.

      – Рада, що тобі подобається, – промовляю якомога саркастичніше.

      Він більше нічого не каже, лише дивиться на мене, трохи насупившись, наче намагається щось зрозуміти.

      Зрештою я не витримую:

      – Чого ти витріщаєшся на мене?

      Він знову червоніє, і тепер уже я розглядаю його. Це весело – дражнити його лише для того, щоб він зашарівся. Мої очі блукають гострими рисами