Сонце також зірка. Никола Юн

він. У нього глибокий голос, заспокійливий баритон. Це одна з речей, які мені в ньому подобалися. Плюс він схожий на молодого Боба Марлі, тільки білошкірий і без дредів.

      – Чому ти і твоя дівчина крадете платівки? – втручається Червона Краватка, перш ніж я встигаю відповісти Робу.

      Роб підіймає руки вгору й робить крок назад.

      – Легше, чуваче, – каже він. – Говори тихіше. – Він знову повертає дурну посмішку на своє дурне обличчя.

      Червона Краватка говорить ще голосніше:

      – Це приватна крамниця платівок, яка належить родині. Ви крадете в реальних людей. Ти знаєш, як важко маленькому бізнесу виживати, коли такі, як ви, крадуть товар?

      Червона Краватка розлючений, і Роб навіть здається трохи присоромленим.

      – Зараз не дивись, але, гадаю, твоя дівчина вляпалася, – кажу я. Двоє працівників крамниці щось несамовито шепочуть до Келлі й обмацують її куртку.

      Зрештою дурна посмішка зникає з дурного обличчя Роба. Замість того, щоб рятувати Келлі, він засовує руки до кишень і поспіхом прямує до дверей. Келлі гукає його, пробігаючи повз, але Роб не зупиняється. Один із працівників крамниці погрожує викликати копів. Келлі благає його цього не робити й дістає з-під куртки дві платівки. У неї гарний смак. Я помітила гурти Massive Attack та Portishead.

      Працівник вириває платівки з її руки.

      – Повернешся – я викличу поліцію.

      Келлі вискакує з крамниці, гукаючи Робу вслід.

      – Що ж, це було весело, – каже Червона Краватка, коли Келлі йде. Він широко всміхається і дивиться на мене щасливими очима. Раптом я відчуваю дежавю. Я була тут раніше. Я бачила ці яскраві очі й цю усмішку. Навіть ця розмова вже була.

      Але мить зникає.

      Він простягає руку.

      – Деніел, – каже він.

      Його рука велика, тепла і м’яка, й затримується на моїй трохи довше, ніж треба.

      – Приємно познайомитися, – кажу я і прибираю свою руку. Його усмішка гарна, дуже гарна, але в мене немає часу на хлопців у костюмах із гарними усмішками. Я вдягаю навушники. Він досі чекає, що я назвуся.

      – Усього найкращого, Деніеле, – промовляю я і виходжу з дверей.

      Деніел

Потенційний Казанова тисне руку симпатичної дівчини і пропонує їй іпотеку під прийнятну відсоткову ставку

      Я потис їй руку. Я, у костюмі й краватці, потиснув їй руку.

      Хто я? Банкір?

      Хто, зустрічаючи симпатичну дівчину, тисне їй руку?

      Чарлі сказав би їй щось чарівне. Вони пішли б у якесь затишне темне романтичне місце пити каву. Вона вже мріяла би про маленьких напівкорейських-напівафроамериканських дітей.

      Наташа

      На вулиці людей іще більше, ніж раніше. Натовп – це мікс із туристів, які забрели занадто далеко від Таймс-Сквер, і нью-йоркців, які бажають, аби всі туристи повернулися на Таймс-Сквер. Трохи нижче вулицею я помічаю Роба й Келлі. Я стою і дивлюся на них якийсь час. Келлі плаче, а Роб, поза сумнівом, намагається пояснити, що він не зрадник і не козел. Я відчуваю, що це йому вдасться. Він дуже переконливий, а вона хоче, щоб її переконали.

      Минулого року ми з Робом сиділи разом на фізиці. Я звернула на нього увагу лише тому, що