Сонце також зірка. Никола Юн

на сьогодні зустріч якомога раніше?

      Здається, що жінка на тому боці перебуває на якомусь будівництві. На задньому фоні я чую звуки бурава й гучне бахкання. Мені доводиться двічі повторити своє ім’я.

      – А з якого приводу? – питає жінка.

      Я вагаюся. Річ у тому, що як нелегальний емігрант ти вчишся чудово зберігати таємниці. Перш ніж почалася ця історія з депортацією, єдиною людиною, якій я розповіла правду, була Бев, навіть попри те, що вона зазвичай не тримає язика за зубами.

      – Саме вирвалося, – каже вона, наче геть не контролює слова, що вилітають з її рота.

      Утім навіть Бев розуміла, наскільки важливо зберігати цю таємницю.

      – Алло, мем! Скажіть, з якого ви приводу, – знову допитується жінка.

      Я щільніше притискаю мобільний до вуха й застигаю посеред сходів. Світ навколо мене пришвидшується, наче фільм на перемотці. Люди піднімаються і спускаються сходами, рвучко рухаючись, утричі швидше. Над головою в небі проносяться хмари, а сонце змінює своє положення.

      – Я нелегал, – кажу я. Серце калатає, наче я дуже довго бігла на страшенно велику відстань.

      – Мені треба знати більше, – відповідає жінка.

      І я розповідаю. Я з Ямайки. Мої батьки нелегально приїхали у Штати, коли мені було вісім. Відтоді ми тут живемо. Мого батька заарештували за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. Нас депортують. Лестер Барнс подумав, що адвокат Фіцджеральд може допомогти.

      Жінка записує мене на зустріч на одинадцяту годину.

      – Чи можу я ще чимось допомогти? – питає вона.

      – Ні, – відповідаю я. – Цього достатньо.

      Офіс адвоката розташований трохи вище від мене, недалеко від Таймс-Сквер. Я дивлюся на телефон. 08:35. Легкий вітерець піднімає край моєї спідниці й бавиться моїм волоссям. Погода на диво тепла як на середину листопада. Можливо, не треба було брати із собою шкіряну куртку. Я загадую бажання, щоб зима була не занадто суворою, перш ніж згадую, що мене, ймовірно, взимку тут не буде. Якщо місто вкриває сніг і навколо нікого немає, щоб відчути це, чи буде все одно холодно?

      Так. Відповідь на це питання – так.

      Я міцніше притискаю до себе куртку. Мені досі важко повірити, що моє майбутнє відрізнятиметься від того, яке я планувала.

      До зустрічі дві з половиною години. Моя школа на відстані п’ятнадцяти хвилин ходьби звідси. Мені спадає на думку пройтися до неї й востаннє подивитися на будівлю. Моя школа взірцева, з поглибленим вивченням природничих наук, і я тяжко працювала, аби потрапити до неї. Не можу повірити, що можу більше ніколи її не побачити. Зрештою, я вирішую не йти. Забагато людей, на яких можна наскочити, забагато питань типу «Чому ти сьогодні не в школі?», на які я не хочу відповідати.

      Натомість я вирішую вбити час прогулянкою в три милі до офісу адвоката. Дорогою зайду до своєї улюбленої крамниці вінілових платівок. Я вдягаю навушники і вмикаю альбом «Temple of the Dog». Це гранж-гурт 90-х, цілковита стурбованість і гучні гітари. Звучить голос Кріса Корнелла й відносить усі мої тривоги геть.

      Семюел Кінгслі

Історія