Карта днів. Ренсом Риггз

– неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

      – Спинись! – крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. – Я більше не можу це чути!

      – Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

      Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

      – Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, – виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. – За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

      У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

      – Ви не волієте дати мені жодного шансу.

      – Ти мав їх уже сотню, – відповів тато.

      – Ні. Ви ніколи мені не вірили.

      – Ну звісно ж, ні, – озвалася матуся. – Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

      – Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, – відповів я. – Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

      На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

      – Про що ти кажеш? – запитала матуся тремтячим голосом.

      Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

      – Хочете їх побачити? – спитав я. – Знов?

      – Джейкобе, – вимовив батько загрозливим тоном.

      – Вони тут, – сказав я. – Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

      Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

      До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

      – Що сталось? – спитала пані Сапсан.

      Моя матуся сильно відштовхнула її – по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвін ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стіну.

      – Меріен, заспокойся! – гукнув тато.

      – Вони тебе не скривдять! – вигукнув і я.

      Я спробував схопити її за плечі, але вона вирвалась із моїх обіймів та рвонулась із кімнати.

      – Меріен! – знову гукнув мій тато. Але, коли він спробував побігти за нею, Бронвін схопила його за руки. А він був іще надто слабкий після дії пилу, щоб із нею битися.

      Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забігла на кухню та схопила ніж для м’яса. Тут зі сховку повиходили й інші дивні та – оскільки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем – обступили її з усіх боків, на достатній віддалі від її зброї.

      – Спокійно,