Карта днів. Ренсом Риггз

то мій тато «взяв би її на буксир».

      І, можливо, тоді – нарешті – вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

      Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

      – Киш! – гукнула вона, відганяючи їх ногою. – Я не ваша мати!

      Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

      – Птахи вас люблять, чи не так? – почав я розмову.

      – У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. – Вона знову замахнулась ногою: – Геть, киш!

      Ті хуркнули у воду.

      – Нам належить поговорити, так?

      – Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

      – Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! – вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: – І ми не стираємо їхню пам’ять?

      – Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, – сказав я. – Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

      Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

      – Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, – відповіла вона. – Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

      – Тобто ви кажете, що це того не варте.

      – Я зовсім так не кажу.

      – Правда?

      – Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

      – Яких саме?

      Позаду нас з’явився Горацій – і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

      – Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, – повідомив я йому. – Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

      – Що? Навіщо?

      Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

      – Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

      – Але ж вони спробували тебе ізолювати! – вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.

      – Я знаю, що вони зробили, – сказав я, – але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду – і прийняли б її, – вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

      – Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? – спитала Олівія.

      Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила