Карта днів. Ренсом Риггз

жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. – Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

      – Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, – сказала пані Сапсан. – Та, здається, вона не довела справу до кінця.

      – Господи, я хотів би, щоб довела, – сказав мій тато. – Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

      – Ти просто хотів нормального батька, – сказав я.

      – Точно, – відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

      – Але він не був таким, – додав я. – Як і я.

      – Скидається на те. – Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.

      – Ваш син – хоробрий та обдарований юнак, – холодно зауважила пані Сапсан. – Ви б мали пишатися ним.

      Батько щось пробурмотів. Я перепитав у нього, що він сказав.

      Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

      – Ти зробив свій вибір.

      – То не був мій вибір, – відповів я. – Просто я таким є.

      – Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

      – Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

      – Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

      – З ними все добре, тату.

      – Нічого не ДОБРЕ, – проволав він, зіскакуючи знов на ноги. – Ти все знищив!

      Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

      – Сядьте, пане Портман…

      – Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

      – У нас вийде, – звернувся я до тата, – кажу тобі…

      Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

      – Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, – батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

      – Я й досі твій син, – прошепотів я.

      Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне,