Карта днів. Ренсом Риггз

проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

      – Як ти міг? – Він ці слова наче виплюнув. – Як ти міг привести цих людей у наш дім?

      – Вони прийшли допомогти мені, – відказав я. – Переконати тебе, що я не божевільний.

      – Ви не можете витворяти таке з людьми, – тепер він уже звертався до пані Сапсан. – Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

      – Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка – принаймні поки що, – сказала пані Сапсан. – Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

      Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

      – Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, – сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

      – Упораєшся?

      Я кивнув.

      – Коли що – ми за дверима, – сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

***

      Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

      Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

      Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, – ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

      Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.

      – Ну? – спитав я.

      – Я б мав здогадатися, – відповів він. – Те, як твій дідусь і ти спілкувались. Наче у вас була своя таємна мова, – продовжував він, покивуючи собі головою. – Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

      – Що ти маєш на увазі? Ти здогадувався про дідуся, але не про мене?

      – Так. Ні. Чорт, я не знаю. – Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. – Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

      Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

      – Він сказав тобі?

      – Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… – Він стукнув себе по лобі. – Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

      І тепер настала його черга говорити, а моя – слухати.

      – Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

      Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

      – Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на