Карта днів. Ренсом Риггз

що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

      – За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, – сказав я. – Це надто небезпечна штука.

      – І такою буде, – додав Мілард, – принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

      – Але це може забрати чимало часу, – зауважила пані Сапсан, – а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

      – Це якесь безумство, – прокоментував Горацій. – Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

      – Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, – сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. – Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

      – Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! – вигукнув Єнох. – Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

      – Вони молоді, от і все, – сказала пані Сапсан. – Вони ніколи не знали, що таке полювання на відьом чи паніка від зустрічі з дивними.

      – Але їхня поведінка є небезпечною, – заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. – А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

      – Ми їх теж посадимо, – сказав Єнох. – Я думаю так.

      – І тому ти не в Раді, дорогенький, – промовила пані Сапсан. – Ну, годі вже. Політика – це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

      – Слухайте! – озвалась Емма. – А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

      – Хто останній, той трухляк! – прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

      А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували – принаймні наскільки я її знав – розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

***

      – Джейкобе, іди до нас!

      То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні – жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

      – Це розкішно! – викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

      Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми