Карта днів. Ренсом Риггз

А мої батьки бояться мене та соромляться!

      – Вони живі, чого нема в більшості з нас. І вони не пам’ятають нічого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

      – Хай і так. Але мені нецікаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не є. Якщо така ціна за те, щоб бути їхнім сином, то воно того не варте.

      Після цих моїх слів у неї був такий вигляд, наче вона хотіла щось мені крикнути, але натомість вона проковтнула той крик.

      – Я ніколи не стверджувала, що бути дивним легко, – сказала вона за мить. – У тому, що стосується того, щоб бути одним із нас, є чимало неприємних та важких моментів. А найважчим у цьому є, імовірно, навчитися домовлятися зі світом людей, котрі не можуть чи просто не хочуть тебе розуміти. Багато хто вважає це неможливим – і залишається в часових петлях. Але я ніколи не припускала, що ти з таких. Ти маєш дуже особливий талант, і я кажу не про твоє вміння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, є свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати між світами. Такі, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однієї сім’ї. У тебе їх може бути багато, як було у твого діда.

      Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та діти майже не знали його. Він рік у рік ризикував життям, боровся за інтереси дивних, а в нагороду за це, урешті-решт, його стали лікувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

      – Я не хочу бути схожим на мого діда. Я не хочу його життя.

      – Ти й не будеш схожим, у тебе буде своє життя. Як щодо школи?

      – Здається, ви мене не слухаєте. Я не хочу… – Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: – НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

      І з розпашілим обличчям я знову розвернувся до неї.

      – Ти вже закінчив? – спитала вона.

      – Так, – тихо відповів я.

      – Добре. А тепер, коли я повністю проінформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

      – Я хочу чимось допомогти єдиним у світі людям, котрі завжди приносили мені тільки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

      – Ну гаразд. – Вона присіла та простягла мені руку. – Можеш почати просто зараз.

      Я підбрів ближче, і вона допомогла мені видертися на причал.

      – Я маю для тебе роботу, яка є дуже важливою та яку в усьому Дивосвіті не зможе зробити ніхто, крім тебе, – сказала пані Сапсан, коли ми вирушили.

      – Окей. Що це?

      – Дітям потрібне сучасне вбрання. Мені треба, щоб ти взяв їх на шопінг.

      – Шопінг? – спинився я. – Ви прикололись.

      Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

      – Аж ніяк.

      – Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвіту!

      Вона підійшла ближче та промовила тихо і чітко:

      – Я вже казала це раніше, але можу повторити. Це є вкрай важливим для майбуття того світу, щоб ці діти вміли орієнтуватися в цьому світі. І ніхто, крім тебе, не навчить їх, Джейкобе. А хто ще? Ті, хто десятиліттями живе в часових петлях, не знають