Карта днів. Ренсом Риггз

ють у променях дальнього світла наших фар, наче бойовий підрозділ ангелів.

      Ми вдарили по гальмах. Хмара куряви накрила все, що було перед вітровим склом. Невже я начаклував собі їхніх двійників і зараз із глибини мого мозку назовні прорвалося щось схоже на мерехтливу голограму? Цієї миті я ладен був повірити в що завгодно, тільки не в те, що зараз тут знаходяться мої друзі. Для дивних, здавалося, не існувало нічого неможливого, але в їхньому візиті до мене я був упевнений найменше.

      То був мій вибір – покинути Диявольський Акр та повернутися додому, куди моїм друзям дороги нема. Я сподівався, що після повернення зможу скласти в одне ціле оці такі різні фрагменти свого життя – повсякденні та дивні, звичайні та незвичайні.

      І знову про неможливе: мій дідусь уже намагався жити одночасно на два світи, і йому це не вдалося, і, зрештою, він став чужим і для незвичайної своєї сім’ї, і для звичайної. Відмовившись надати перевагу одному способу життя над іншим, він програв і там, і там – що от-от мало трапитися і зі мною.

      Я звів погляд на постать, котра наближалася до нас крізь напівпрозору завісу пилу.

      – Та хто ви, к бісу, такі? – озвався мій батько.

      – Альма Ле Фей Сапсан, – почулося у відповідь, – тимчасовий голова Ради імбрин та директорка цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися, хоча я не очікую, що ви це запам’ятали. Діти, привітайтеся!

      РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

      Те, як наш мозок здатен сприймати щось нове або опиратися цьому, викликає здивування. Я от щойно був пережив найбільш сюрреалістичне літо, яке лише можна було собі уявити, – попострибавши по минулих століттях, попоприборкувавши невидимих монстрів, закохавшись у колишню подругу свого дідуся, що застрягла в часі, – та тільки тепер, опинившись у своєму безбарвному сьогоденні, у своєму передмісті у Флориді, у будинку, де я виріс, я усвідомив нарешті всю неймовірність пережитого мною.

      Тут зі мною був і Єнох, що розвалився на нашому бежевому розкладному дивані, знай посьорбуючи собі колу з келиха, який належав моєму батькові та на якому було зображено логотип американської футбольної команди «Тампа-Бей Баккенірз»; тут була й Олівія, котра відстебнула свої свинцеві черевики і тепер літала попід стелею, катаючись по колу на лопатях нашого вентилятора; тут були і Горацій та Г’ю, котрі розташувалися на нашій кухні – Горацій вивчав світлини на дверцятах холодильника, а Г’ю тим часом нишпорив у пошуках якогось перекусу; тут була і Клер, котра, від здивування відкривши обидва свої роти, витріщалася на величезну чорну громадину нашого настінного телевізора; тут був і Мілард – декор-журнали моєї матусі, коли він їх гортав, наче самі собою піднімалися понад кавовим столиком, зависали в повітрі та відкривалися, і тільки обриси його босих стоп, видавлені на нашому пухнастому килимі, свідчили, що то був саме він, а не якийсь полтергейст. Це була якась суміш світів, яку я тисячу разів уявляв собі, але ніколи навіть не мріяв, що таке можливо насправді. Але тут і зараз переді мною були мої До та Після, які вступили в конфлікт зі вселенськими силами.

      Мілард уже намагався був пояснити мені, як так вийшло, що вони змогли опинитися тут, де, без сумніву, були в повній безпеці, не відчуваючи жодного страху. Знищення часової петлі в Диявольському Акрі, яке мало не вбило всіх нас, перезапустило їхні внутрішні годинники. Він так до кінця і не зрозумів чому, але тепер їм більше не загрожувала небезпека несподівано та катастрофічно постаріти під час надто довгого перебування в моєму часі. Віднині вони дорослішатимуть поступово, день у день, так само, як і я, а роки, які вони заборгували вічності, їм пробачено, наче вони й не пропустили більшу частину двадцятого століття, знову та знову проживаючи один і той же щасливий день. Без сумніву, це було диво – безпрецедентний успіх у всій цій дивній історії, – і все ж, як виявилося, воно й наполовину не було настільки дивним для мене, як сам той факт, що вони взагалі опинилися тут: що поруч зі мною стояла Емма, моя чарівна та жвава Емма, чия рука сплелася з моєю, а її зеленкуваті очі сяяли, здивовано оглядаючи кімнату. Це була та сама Емма, про яку я так часто марив довгими самотніми тижнями, що минули звідтоді, як я повернувся додому. На ній була проста сіра сукня, що спадала нижче колін, важкі черевики на пласкій підошві, у яких вона могла і пробігтися, якщо було треба, а її піщано-рудувате волосся було зібране на потилиці в кінський хвостик. Десятиліття, проведені нею в стані залежності від чиєїсь волі, зробили її практичною до глибини душі, але ні ті обов’язки, ні той тягар років, які вона несла на собі, не спромоглися задути в ній ту молоду, дівочу іскру, що так яскраво осявала її зсередини. Емма була водночас і жорсткою, і м’якою; і огидною, і приємною; і старою, і молодою. І все це, що так незбагненно в ній перемішалося, я і любив у ній найбільше. В її душі вистачало місця для всього.

      – Джейкобе?

      Вона зверталася до мене. Я намагався відповісти, але моя голова саме загрузла в сипучих пісках моїх марень.

      Вона помахала мені рукою, потім клацнула пальцями, і її великий палець заіскрився, наче то був кремінь, яким щойно вдарили по кресалу. Від несподіванки я здригнувся і прийшов до тями.

      – Ой, пробач, – відповів я.

      – У