Карта днів. Ренсом Риггз

припинив жувати.

      – Ти вкрав це все?

      – Міларде! – обурилася пані Сапсан. – А що якби тебе схопили?

      – Неможливо, я злодій-спец, – заперечив він. – Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.

      – Але тепер у магазинах є камери, – зауважив я. – Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.

      – О, – озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.

      – Дуже вражаюча крадіжка, – сказав Єнох. – Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?

      Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.

      – Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».

      Усі жалібно застогнали.

      – Я цілком серйозно! – підвищила голос пані Сапсан. – Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.

      Єнох театрально впав на стілець:

      – Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? – Він провів лінію по горлу. – Чик! І: бувай, клопітний звичайний!

      – Ми більше не на Кернгольмі, – зауважила пані Сапсан, – і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.

      – Я лише приколовся, – буркнув Єнох.

      – Не приколовся, – прошипіла Бронвін.

      Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.

      – Яке нове правило?

      – Не можна красти, – хором та без ентузіазму проказали діти.

      – І?

      Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.

      – Не можна вбивати звичайних? – ризикнула озватися Олівія.

      – Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.

      – А що як вони дійсно дратують? – запитав Г’ю.

      – Неважливо. Вам не можна їх убивати.

      – Без дозволу від вас, – уточнила Клер.

      – Ні, Клер! – різко відрубала пані Сапсан. – Не вбивати ніяк!

      – Ну гаразд, – погодилась Клер.

      Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…

      – А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? – запитав я.

      – Як щодо сьогодні? – з ентузіазмом запитала Емма.

      – Просто зараз! – вигукнула Бронвін.

      – І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?

      – Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? – запропонував Мілард. – Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…

      – Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.

      – Гадаю, це теж важливо, – погодився Мілард.

      – А я просто хочу вийти на вулицю, – заявила Бронвін. – Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили