Карта днів. Ренсом Риггз

й досі уявляєш себе деінде? – запитала вона.

      – Більше ні, – відповів я. – Уперше за довгий час я почуваюся щасливим там, де є тепер.

      – Я теж, – промовила вона та підняла голову, і тоді я її поцілував.

      Ми танцювали та цілувались, поки не закінчилась пісня. І от урешті-решт кімнату заповнило м’яке шипіння, а ми все ще продовжували танцювати, тому що не були готові до того, що ця мить має закінчитися. Я намагався не думати про те, як дивно все обернулося та як я почувався, коли вона згадала мого діда. Вона щось переживала, і це було нормально. Навіть якби я цього не зрозумів.

      А наразі, сказав я собі, усе, що дійсно мало значення, так це те, що ми були разом та в безпеці. І наразі цього було досить. Цього й так було більше, ніж будь-коли. І не існувало в природі таймера, котрий відрахував би час до того моменту, коли Емма змарніє та обернеться на прах. І не було ніяких бомбардувальників, котрі весь світ навколо нас обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаївся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутнє, але в ту мить досить було просто повірити, що воно в нас є.

      Я почув, як на нижньому поверсі з кимось розмовляє пані Сапсан. Для нас це стало сигналом.

      – До завтра, – прошепотіла мені на вухо Емма. – На добраніч, Джейкобе.

      Ми поцілувалися ще раз. І наче електричний імпульс прошив усе моє тіло, і я відчув поколювання в кожній його частині, ніби вони раптом усі одночасно затерпли. Потім Емма вислизнула за двері, і я вперше за весь час після появи тут моїх друзів залишився на самоті.

***

      Тієї ночі я майже не спав. І не стільки через хропіння Г’ю під купою ковдр у мене на підлозі, як через дзижчання джмелів у моїй власній голові, яку тепер переповнювали невизначеність та нові захопливі перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирішив тоді, що закінчення середньої школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енґлвуді ще пару років. Для мене час між «тоді» та отриманням атестата зрілості обіцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та мої друзі застрягли були в часових петлях на іншому боці Атлантики.

      Та раптом, за один вечір, багато що змінилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи інше: дивне чи звичайне, такий спосіб життя чи інший. Я хотів – і потребував – і те, й інше, хоча й не однаковою мірою. Мене не цікавила кар’єра пересічної людини – спілкуватись із кимось, хто навіть не уявляв собі, ким я був насправді, або заводити дітей, від котрих я мав тримати в секреті половину мого життя, як це робив мій дід.

      А втім, я не хотів прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу – в резюме ж не напишеш «приборкувач порожняків», – а щодо моїх мами й тата, то, хоча вони ніколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотів викреслювати їх зі свого життя. А ще я не хотів стати для світу звичайних людей настільки чужим, що міг би навіть забути, як у ньому слід поводитись. Дивосвіт був сповнений див, і я знав, що без нього ніколи не почуватимусь цілісним, але він міг також бути й надзвичайно шокуючим та гнітючим. Тож заради якнайтривалішого