Карта днів. Ренсом Риггз

модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязні незаповненого простору, – тож у тому, що стосувалося єдиної кімнати в домі, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волів, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всіх переповнених книжкових полиць, я обклеїв одну стіну від підлоги до стелі картами, а іншу – старими вініловими альбомами.

      – Ух ти! А ти реально любиш музику! – Емма відірвалася від мене та підійшла до стіни, що була, наче лускою, вся обклеєна конвертами з вініловими грамплатівками. І я вже починав злитися на цей відволікаючий декор.

      – А хіба не всі люблять? – спитав я.

      – Не всі отак обклеюють собі стіни.

      – Мені переважно подобаються старі записи, – повідомив я.

      – О, мені теж, – зраділа вона. – Мені не подобаються всі оці нові групи, з їхніми гучними гітарами та довгим волоссям. – Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрічайте Бітлз!») та наморщила носика.

      – Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? – здивувалася вона. – І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. – І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. – Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

      – Я знаю, про що ти, – промовив я. – Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

      – Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

      «Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

      – Програй мені одну, – попросила Емма, кивнувши на стіну. – Яку завгодно з твоїх улюблених.

      – Не знаю навіть, яку вибрати, – відказав я. – Їх так багато.

      – Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

      Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма долучиться до мене посередині кімнати, де я вже розчистив трохи місця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стіну з карт. Вони там були просто нашаровані одна на одній – карти світу, карти міст, карти метро, трискладкові карти, вирвані зі старих журналів «Нешенл Джіоґрефік».

      – Це дивовижно, Джейкобе.

      – Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, – пояснив я.

      – Я теж.

      Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

      – Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, – промовила вона. – Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

      Вона