Карта днів. Ренсом Риггз

неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами – такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

      – Звісно, – відповіла Емма. – Але який це має стосунок до канікул?

      – Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі – у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

      – Отже, ви хочете, щоб ми… що? – поцікавився Горацій. – Почали брати уроки нормалізації?

      – Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. – Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. – Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

      – Я? – спитав я ошелешено. – Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

      – Пані Сапсан каже правду, – сказала Емма. – Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

      – Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, – почав був я, – та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

      – Уроки нормалізації! – озвалася Олівія. – Як прикольно!

      – Нам треба встигнути дуже багато, – попередив я. – Коли почнемо?

      – Уранці, – відповіла пані Сапсан. – Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

      Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім – комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

      – Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, – і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, – ледве не промовив я вголос, – ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

      – Хочеш побачити мою кімнату?

      – Авжеж, – відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

***

      Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра