Карта днів. Ренсом Риггз

було…

      Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

      – Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

      Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

      – Щось таке. Тримай бабло.

      – Із дівками? – Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

      Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

      – Пробач, це мої особисті справи.

      На нього це справило враження:

      – Удачі тобі, друзяко! – Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. – Побачимось за тиждень, Портмане.

      – За тиждень?

      – Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

      І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

***

      Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

      Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона – і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі – такі далекі, як я думав, – і їхній світ – такий недоступний, як я думав, – опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

      Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно – із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

      – Це найкраща їжа у світі! – заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. – Я тепер їстиму це щовечора!

      – Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, – прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. – Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

      – Боїшся розжиріти? – розсміявся Єнох. – Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

      – Я боюсь, що мене рознесе, – поправив Горацій. – Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

      Єнох оглянув свій одяг – сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

      – Я придбав це в Парí, – слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, – в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

      – У мертвого хлопця, – вставила Клер, і її губи скривилися