Кімната чудес. Жульєн Сандрель

ви жінка, Тельмусю, такою ви мені й подобалися. У вас є діти, Тельмусю?

      Спливає видіння. Недоречне, несподіване, власне тут, на роботі. Луї. Вантажівка. Лікарня. Прожени ці думки, швидко.

      – У мене є син, пане директоре, проте не бачу жодного зв’язку зі сказаним. Тож якою саме жінкою ви мене вважаєте? Не хотілося б повторюватися, але я не ваша Тельмуся.

      – Ви жінка, що дбає передовсім про власну кар’єру, ладна на все заради успіху – сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу. Це ж прекрасно, ніхто у нас тут не нарікає на такі речі.

      Знову хтива посмішка. Стриманий сміх у залі. Подумки крокую вздовж каналу Сен-Мартен. На годиннику 10:31. Луї намагається заговорити зі мною. А я балакаю по телефону. Для мене кар’єра – понад усе. Пан великий бос має рацію. Відчуваю, що мене ось-ось знудить. І я розплачуся. Пан великий бос веде далі.

      – Мене лякають жіночки, які цілими днями ледарюють, – я не маю на увазі, звичайно, тих, хто купують нашу продукцію. Думав, що ви не така, що ви душею та тілом віддані нашій компанії. Виявляється, що я помилявся. Може, вам слід було менше часу няньчити дитину, а більше – працювати над презентацією? Збори закінчено, Тельмусю.

      Він підводиться. У мене всередині закипає глухий гнів.

      Няньчити дитину. Згадую, як ще вчора сиділа біля ліжка Луї. Як няньчила свого понівеченого підлітка. Докладала всіх можливих зусиль, аби бути йому корисною. Намагалася стримати відчай, проте захисний панцир уже не допомагав. Згадую Луї в його перший день у школі. Як няньчила свого хлопчика. Запихала його улюблену шоколадку в портфель, разом із папірцем з намальованим червоним серцем: хотіла заспокоїти його, запевнити, що я поруч, назавжди. Згадую, як в пологовому будинку тримала Луї на руках. Як няньчила своє немовля. Самісінька. Почувала себе поганою матір’ю, бо не вміла його правильно нагодувати. Груди боліли, але всі зусилля були марними. Луї почав утрачати вагу – мені запропонували годувати з пляшечки, але я вперто відмовлялася. Продовжила спроби. За два дні Луї нарешті взявся смоктати молоко, а я розплакалася. Авжеж, няньчити дитину.

      Покидьок. Та він гадки не має, про що балакає. Прямую до нього та роблю те, що вже давно варто було зробити. Усім жінкам нашої компанії настав час вчинити так само. Рішуче зупиняюся перед диктатором, загороджуючи собою прохід. І заліплюю йому гарного ляпаса.

      Ляпаса з великої «Л».

      Надзвичайного ляпаса.

      Суперляпаса.

      Найкращого з ляпасів.

      Витівка обійдеться мені дуже дорого. Мене звільнять, знаю. Але як це було круто! Збіса круто було заліпити йому такого ляпаса! Головний покидьок нашої компанії ошелешено втупив у мене очі. Підніс руку до щоки, посміхнувся мені та кинув, ніби ні до кого не звертаючись:

      – Звільніть мені цю.

      Я відповіла дуже просто:

      – Із задоволенням, пане директоре.

      Коли виходила із залу, почувала себе на диво незвично. Спочатку думала, що розревуся. Проте всього-на-всього розсміялася.

      5. Серце, зупинися!

      Це був провал. Мета номер два зазнала цілковитої поразки.