Кімната чудес. Жульєн Сандрель

метельнула головою та попрямувала до набережної каналу Сен-Мартен. За п’ятнадцять хвилин буду в себе вдома. У нас вдома. Сама.

      Пройшла кілометр, і спрацювали давні рефлекси. Поглянула на циферблат годинника, там і досі 10:32. Марні сподівання. Правою рукою почала намацувати мобільний телефон, про який навіть не згадала зі вчорашнього дня, а такого не траплялося зі мною вже… та ніколи не траплялося. Узялася нишпорити рукою в переповненій сумочці та зрозуміла, що смартфона там не знайду: згадала, що він вилетів у мене з рук під час аварії.

      Зупинилася. Ж.П.! Адже я спілкувалася з Ж.П. Я так йому й не передзвонила, жодного разу не згадала ні про нього, ні про заплановану на завтра бісову презентацію, яку готувала для великого боса. Я повинна була працювати над презентацією в неділю, а неділя – це сьогодні. Ж.П, мабуть, запанікував через те, що я не далася чути. Запанікував з приводу презентації, звичайно. Його геть не хвилювало, що там відбувається з моєю скромною особою. Цікаво: що саме він почув під час аварії? Які звуки долинали до нього через слухавку, а може, телефон уже був поламаний? Пригадала, що відчувала в ту мить і дійшла висновку: телефон одразу розбився. Ж.П. нічого не чув. Певним чином це мене заспокоїло, бо аж ніяк не хотілося, аби мене роздивлялися зі вдаваним співчуттям співробітники в «Гегемонії». Врятувати мене могла лише робота. Якщо буде покінчено з кар’єрою – мені гаплик. За всяку ціну треба зберегти бодай дещицю нормального життя. І надалі бути Тельмою – керівником маркетингу у відділі технічних шампунів. Не дати себе поховати під личиною Тельми, в якої дитина лежить у комі.

      Попри всі намагання зосередити думки на Ж.П. і самій роботі, видива того, що трапилося під час аварії, і надалі зринали в пам’яті; відчула власний крик, до горла підступила хвиля нудоти – не годна була стриматися, виблювала посеред самої вулиці. Прокашлялася, декілька разів гикнула. Старша пані з песиком, аби мене уникнути, перейшла на протилежний хідник. Славнозвісна паризька взаємодопомога.

      Я опустилася на сходинки, що вели до входу в якийсь будинок, треба було відсапатися, заспокоїтися, відсторонитися від галасу та відчаю. Як довго я просиділа так серед вулиці? Достатньо, аби руки, вуха та щоки вже не відчували пощипування холоду.

      Потім знову в голові почали снувати певні думки. Я надовго замислилася над новими цілями на найближчий час. Не можу рухатися уперед безцільно. Так було завжди. Після аварії будь-яка попередня мета виявлялася морально застарілою. Треба встановити нові орієнтири. Отож я склала собі список – коротенький, але насправді ударний, – що допоміг би мені розподілити зусилля та енергію в наступні дні. А далі буде видно.

      Мета номер один: вивести Луї з коми.

      Мета номер два: працювати, як і раніше.

      Тої ночі, що я так її побоювалася, мені таки вдалося годинку здрімнути, решту часу просиділа над презентацією для великого боса. Щойно тільки сідаю за комп’ютер, як мене відносить