Останній спадок. Андрій Новік

авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалік від вхідних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.

3Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

      На лекцію Максим не з’явився. Для внутрішнього заспокоєння я розпитав кількох його одногрупників, чи не знають вони чого про Максима, чи на похороні, чи з ним усе гаразд. Усі як один заперечно махали головами у відповідь.

      Та я мав іще одну причину знайти Максима Підгірського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу віддати? Утім щось підказувало мені, що цю дерев’яну річ покинуто не просто так, що Максим виконав волю покійного діда й віддав мені той чортів куб.

      Від тих думок відволікся лише з поверненням додому. Щойно я відчинив двері, як перед моїм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухні й наминав величезні бутерброди із сиром і ковбасою. Щоки роздуті, як у жадібного хом’яка. Під оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий і вкритий сантиметровою кіркою засохлої крові.

      – Ого, що трапилося? По твоєму обличчі наче бульдозером проїхалися.

      – Ти про що?

      Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалі відвертався спиною, удаючи, що намащує хліб маслом.

      – Та про твоє око. Воно світить незгірш маяка. Ходи-но сюди.

      Змирившись і важко зітхнувши, хлопчик підійшов до мене впритул, але голови так і не підвів.

      – Що сталося?

      – Нічого, – промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. – Усе нормально.

      – Хто тебе так? – Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.

      – Ніхто.

      Я не розумів, чому він уникає розмови – мабуть, чи не вперше.

      – Як його звати?

      Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.

      – Антон, – повільно обернувся він, – він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.

      – Він старший?

      – Шостий клас.

      – Чому ж він причепився до тебе?

      – Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.

      – І ти його вдарив за це?

      – Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.

      – Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.

      – Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.

      – Лука!

      – Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! – Він злісно кóпнув повітря.

      Таким