Останній спадок. Андрій Новік

було пізно. Кілька мазків тональним кремом – і американка набула вигляду сповненої сил синьйорини.

      Поїздка від залізничного вокзалу до Piazza Alfonso здалася коротшою, ніж того хотілося. Думки так і залишились розпорошеними по куточках свідомості. Вузькі вулички зі старою архітектурою та без звичної для нью-йоркських вулиць метушні припали Мелані до душі, і на мить їй забаглося зостатися тут назавжди. Виходити щоранку на балкон маленької квартирки, відчувати на губах солоний присмак моря, підставляти обличчя теплому сонцю й абсолютно нічим не перейматися. Та це тільки мрії. Вийшовши з таксі, американка розрахувалася та рушила в бік Катедрального собору.

      Собор Святого Матвія – одного з чотирьох євангелістів, чиї рештки потрапили до міста 954 року, аби тепер покоїтися в склепі під головним вівтарем, – кликав ступити на монументальні сходи біля головного фасаду. Від колишнього, ще до реставрації, вигляду собор зберіг тільки фігури в основі порталу – лева та левицю з левеням. Існувала легенда, що під час одного із сарацинських набігів статуї левів ожили й заступили ворогам вхід до храму. Від самого вигляду кам’яних фігур жінці перехопило подих: очі немов живих тварин із німою підозрою проводжали її аж до вхідної брами.

      З південного боку самотньо п’ялася в небо дзвіниця. Невелика циліндрична вежа височіла над чотирма квадратними ярусами. La cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli вважали храмом різних архітектурних стилів, результатом змішання примх архітекторів різних віків.

      Вона збігла сходами нагору та ввійшла досередини. У сповненому мирної тиші внутрішньому просторі храму налічувалося три нави37. Жінка невпевнено рушила досі збереженим мозаїчним покриттям уперед і обійшла бічні капели з вівтарними образами. Де-не-де на чорних сучасних стільцях, поставлених майже по всьому молитовному храмі, умощувалися бабусі й дідусі, які, ледь ворушачи губами, про щось молилися. На вході крутилися троє туристів, які безтямно фотографували інтер’єр, а закінчивши, одразу вискочили на парку вулицю. У першому ряді, схиливши голову, наче на когось очікуючи, сидів священик.

      Підступивши до отця, жінка присіла поряд. Нервово мовчала. Тиша та храмові запахи заспокоювали, але не зовсім. Від передчуття розмови пришвидшилися серцебиття й дихання.

      «Господи…»

      – What have you decided, padre?38

      – Доню, ти в храмі Божому. Невже це так важливо, аби тут порушувати таку тему?

      – Не можна зволікати, – у затишній атмосфері повіки сонливо змежувались, але свідомість не дрімала, – я прилетіла сюди аж із Вашинґтона. Тільки заради вас, отче. Прошу, не відмовляйте.

      Запала незручна тиша.

      – Знаєш легенду про бідного Генріха? – заговорив отець. – Він був багатим, сильним, розумним і вродливим лицарем. І вважав, що все це йому дано просто так, за ніщо, і буде даватися завжди. Тож навіть не замислювався, що повинен завдячувати Богові й лише Йому, і так само, як дав, Господь може й забрати. Як кару Генріх дістав хворобу – проказу.

      – До чого ви хилите? – Мелані насторожено глипала очима на священика.

      – Уві

38

Що ви вирішили, отче? (англ.)